Розділ 15

Розум ще тільки усвідомлює зміст почутого, здоровий глузд істерично волає про небезпеку, а щось незнайоме в мені, щось інстинктивне і підсвідоме, змушує виконати цей наказ. Заплющити очі. Прислухатись до своїх відчуттів.

– Ти в достатньо хорошій фізичній формі, щоб добре проявити себе в бою навіть у повному бойовому обладунку. Річ лише в контролі сили та її точному розрахунку, – голос наставника звучить так спокійно… і заспокійливо. Я ніколи раніше не чула, щоб він так говорив. – Це прийде згодом. Але проблема в тому, що часу тобі ніхто не дасть. І я також не можу його тобі дати. Але можу показати, на що здатний твій організм. Просто йди за мною, Таллі.

Його долоня притискається між моїми лопатками. Така гаряча. Мене обпалює це тепло, проникає під шкіру, зігріваючи зсередини незнайомими відчуттями. І вже не хочеться сперечатися та шукати в собі причини чинити йому опір. Я завмираю, чекаючи.

Чоловік робить крок убік, перетікаючи з одного положення до іншого. Хижо та плавно. І моє тіло зненацька ковзає за ним, повторюючи цей рух.

– Я можу показати тобі, як керувати силою, як бути в рівновазі з нею. Просто запам'ятай це відчуття.

Він робить новий крок. І я теж, усією своєю сутністю вловлюючи його контроль наді мною.

Мені б лякатися. Але я несподівано впізнаю одну з тих вправ, що побачила, коли увійшла. І відчуваю, як прокидається в мені магія, слухняна його волі.

Мені б обуритися. Але… мені хочеться дізнатися, відчути, взяти те, що мій міантор хоче  мені дати. Я знаю, що потребую цього.

Знову крок, прогин та мірний видих. Це схоже на танець, де наставник веде мене за собою цілком та повністю, дозволяючи зосередитись тільки на відчутті сили. На замилуванні цією миттю. На тому, як магія пульсує у венах, як покірно набуває будь-якої форми.

Забувається, що поряд зі мною в'їдливий нестерпний гад, а я його начебто за щось ненавиджу. Забувається все.

Є лише сильні руки та сильна воля. Тепер це вже не просто мій якір. Він стає моїм поводирем.

Хіба можна так цим насолоджуватися? Виявляється, можна. Тому що чоловік виконує свою обіцянку. З кожним кроком, рухом, контрольованим вдихом і видихом, моя сила все більше розкривається, співає в крові, розгортається величезними крилами за плечима. Мені не треба її стримувати, не треба заганяти глибоко усередину, боячись випустити. Зараз вона вся навстіж, як і я. І ми у гармонії.

Швидше за все, потім я прийду до тями й згадаю, що не повинна нікому настільки довірятися, що Сінн мене бісить, що він дивний, незрозумілий і часто вкрай неприємний. Можливо, це все прийде потім. Але зараз я пластична в його руках, я слухняно рухаюся все швидше, виконуючи немислимі зв'язки рухів, завмираючи у стійках, яких моє тіло ніколи не знало. Зараз я поглинаю кожною клітиною свого єства це відчуття свободи. Я знову лечу.

І падаю. Але удару об поверхню не відбувається. Лише ейфорія та часте дихання. Жорсткі та водночас чуйні долоні, що тримають мене. І гуркіт серця у вухах.

Ми застигаємо так. Я у його руках. І чоловік, що схилився наді мною, чиї очі здаються чорними проваллями в сталевій облямівці рогівки. Там голодна хижа безодня. Мені б боятися... Мені б не впиватись пальцями в широкі плечі, не хотіти притулитися до його тіла ще сильніше. А я дивлюся, як заворожена.

Різкий стукіт у двері стає для мене цебром холодної води. Якось одразу згадується, хто я, хто він, і де ми знаходимося. Магія, яка все ще пульсує в крові, незадоволеним сплеском б'є по оголених нервах, а мої долоні вже відштовхують чоловіка, який, втім, і сам мене не утримує, допомагаючи випростатися і роблячи крок назад. Ми все ще дивимось одне на одного. Все ще дихаємо в унісон. Я все ще відчуваю зв'язок між нами. Дивний, лячний навіть. Поки наставник не відпускає мій погляд, відвернувшись.

Сінн знову видається роздратованим, а ще – чи може мені це тільки здається – спантеличеним. Збирається щось сказати, але хтось надто настирливий за дверима знову стукає, перебиваючи магістра на півслові.

Стиснувши невдоволено губи, так і не промовивши ні слова, він іде до дверей, а я опускаю голову, мимоволі нахмурившись.

І що це між нами щойно було? І чи було щось взагалі? Може, це в нього такий дивний спосіб навчання, що я так реагую? Або це через зв'язок… Сподіваюся, що ні. Майже певна. Суть зв'язку з міантором зовсім в іншому. Хіба ж ні?

Але разом з тим я не можу не визнати, що хочу знову пережити все, що тільки-но довелося. І я не про дотики наставника. А про магію та внутрішню гармонію. А решта... Розумом не хочу точно. Не треба мені нічого зайвого відчувати до мого наставника.

Поступово відновлюючи дихання, бічним зором помічаю, як Сінн деактивує охоронки й різко відчиняє двері.

– Що трапилося, Азаріє? – не дуже доброзичливим тоном гарикає він.

Дідько! А цій тут що треба?

– Новини зі шпиталю. Тебе не знайшли, – вуркоче руда магиня, викликаючи в мене непереборне бажання скривитися.

Не витримавши, повертаю голову в їхній бік і тут наші з нею погляди зустрічаються. Очі магістра менталістики ледь помітно звужуються, і тут я вже навряд чи помилюсь, назвавши емоцію, що в них майнула, ревнощами. Пекучими такими й злими.

– Це закономірно, оскільки я був зайнятий, − холодно зауважує Сінн. − Щось термінове?

– Тобі вирішувати. Хлопчина трохи прийшов до тями. Ти, здається, хотів його допитати. А я можу допомогти досягти зрозумілих відповідей, − вона знову підіймає погляд на декана бойовиків, вдаючи стриману діловитість.

Хлопчина? Це вони про Лонса говорять?

Яка ймовірність, що він справді ні в чому не винен і діяв під впливом?

Мимоволі виникає думка, що за мною можуть прийти й інші такі хлопчики. Та будь-хто, якщо так подумати.

Як зрозуміти, що людина під впливом? Може він якось дивно поводився? Потрібно розпитати його друзів. Завтра, мабуть, знайду час. Вихідний у мене, чи як?

– Добре. Іди. Чекай мене в портальній залі через пів години, − наказує Азарії Сінн. А потім просто бере і зачиняє двері прямо перед носом ошелешеної магині.