Розділ 14

У східній вежі нашого корпусу я ще жодного разу не була. З магістром Кеганом взагалі тренувалася на полігоні. Тільки не на тому, де проходять наші заняття з Сінном, а на іншому, котрий знаходиться ближче до корпусів і обладнаний хитромудрою смугою перешкод, а ще стрільбищем з рухомими мішенями.

Тож зараз мені доводиться знову скористатися послугами магічного провідника, щоб знайти потрібний тренувальний зал.

Заняття у всіх курсів уже закінчились. Завтра вихідний. У гуртожитку, коли я йшла, панувала атмосфера радощів і розваг, на поверхах чулися розмови та сміх, у дворі також повсюдно гуляли парочки та компанії, а між молодшими курсами бойовиків та універсалів навіть починалася битва у сніжки.

Натомість у навчальному корпусі стоїть дзвінка тиша, в якій мої кроки здаються недоречно гучними. Настільки, що я піддаюся секундному пориву і накладаю заклинання м'якої ходи, яким звикла користуватися на полюванні. Не люблю створювати зайвий шум.

Провідник завмирає біля звичайних дверей та розчиняється, давши цим зрозуміти, що до місця призначення він мене привів. Примружившись, зауважую, що охоронки на цих дверях деактивовані. Отже, наставник на мене вже чекає.

Дивно. Я прийшла на десять хвилин раніше.

Тихенько прочиняю двері, заглядаючи до зали. І завмираю, помітивши Сінна. Мій міантор неспішно й розмірено виконує розминку перед тренуванням. Не зовсім стандартну. Я б навіть сказала, що зовсім нестандартну.

Навдивовижу гнучке, м'язисте чоловіче тіло плавно перетікає з одного положення в інше, заворожуючи хижою грацією, красою відточених рухів та складних стійок. Я вперше бачу такі вправи.

Мабуть, саме через це, як заворожена, застигаю бовваном на порозі, не в змозі відірвати погляд від гіпнотичного видовища, що відкрилося моїм очам.

Одягнений у чорні штани й просту чорну сорочку, зі злегка скуйовдженим синювато-чорним волоссям, Сінн зараз зовсім не видається тим зарозумілим гадом, один вигляд якого викликає в мені хвилю пекучого роздратування. Та далеко не відразу до мене доходить, що я по-справжньому милуюсь тим, що бачу.

Сінном милуюсь. Тим самим.

Тьху, до чого докотилася. Але ж не брехати собі, заперечуючи очевидне. От навіщо цей гад має таку привабливу зовнішність?

− Заходь Тайро. І активуй охоронний контур, − навіть не повертаючи голову в мій бік, велить магістр, неквапно завершуючи розпочатий рух.

І от повною несподіванкою для мене стає відчуття, наче в обличчя хтось жаром плескає, змушуючи почервоніти від збентеження.

Він помітив мій прихід. А може, і мою реакцію зауважив.

От тільки цього мені не вистачало. Ще подумає, що я теж, як Онора і всі ті, кого вона дурепами назвала.

Щоб викинути з голови зайві емоції, відводжу погляд від чоловічої постаті й зосереджую всю свою увагу на його завданні. А те, що активація контуру є саме завданням, або швидше навіть перевіркою, я майже не сумніваюся. Бо контур не мій. І замкнути його не так просто.

Обводжу поглядом ключові вузли, зосереджені по периметру дверей. І мені одразу хочеться шанобливо присвиснути. Ох ти ж дідько. Та тут захист мало чим поступається тому, що накладений у ритуальному залі королівського палацу. І як я його замикати маю?

Втім, здатися завжди встигну. А спробувати розібратися варто.

Зачиняючи двері, спостерігаю, як реагують багатошарові заклинання на мою дію.

− Що ти бачиш, Тайро? − вимогливо цікавиться наставник, несподівано взявшись звідкись прямо позаду мене.

І от як він так безшумно рухається?

– Розімкнуті силові лінії, контрольні вузли… ось тут і тут, – поборовши дивне й несподіване тремтіння, показую я на потрібні фрагменти заклинань. – Загалом принцип побудови й функціонування цих заклинань, я можу розібрати, але чому ви думаєте, що ця магія мене послухається?

– А якщо спробувати застосувати логічне мислення? – уїдливо цікавиться магістр.

Проковтнувши цю шпильку, заплющую очі, намагаючись відмовитися від власних емоцій і схопити за хвіст поки що невиразну думку, яка крутиться на задвірках свідомості. Щось я чула таке. Про Владарів та Академію. Від дядька… ні не від дядька. Від мерта Варіга, його друга та одного з моїх наставників… вони сиділи після вечері у спільній вітальні, говорили про Ковен та його вплив, про те, що він був заснований одним із перших Владарів Еббона, про Академію… Ось воно!

– Академію заснував мій предок. Ви на це натякаєте? – нарешті озвучую я свої припущення й озираюся на Сінна.

Він задумливо зводить брову.

− Я вже почав думати, що цей факт тобі невідомий.

Визнавати, наскільки він близький до правди, мені не хочеться. Якби я колись давно випадково не почула цього, справді нічого не знала б. Тому лише, пересмикую плечима, звично скидаючи напругу, і тягнуся своєю магією до ключового вузла, обережно пробуючи вкладену в нього силу на дотик.

Багато хто доклав свою руку до створення надпотужної мережі заклинань, що обплутують Академію. І цей зал безпосередньо. Але основа закладена тим, чий спадок живе у моїй крові. І магія цього місця визнає мене. Якщо не хазяйкою, то хоча б не чужою.

Підхоплюю потрібні нитки, креслю нові, змушуючи малюнок зімкнутися, зациклитись. І напуваю лінії силою, активуючи нарешті контур й виконуючи поставлене завдання.

І лише після цього поступово починаю усвідомлювати, скільки можливостей переді мною відкриває це знання.

В мене тепер виникає питання, навіщо Сінн мені показав цей момент?

– Добре. Тепер поговорімо, принцесо, – чую я голос наставника.

Еге ж, поговорити нам безперечно потрібно. Запитань накопичилося дуже багато.

Повертатися до нього обличчям не хочеться. Якось дивно я на нього реагувати почала. Не подобається це мені. Але й ховатися не для мене.

– Так, поговорімо, – погоджуюсь, обернувшись.

Сінн стоїть вже за кілька метрів. І коли тільки встиг відійти?

Руки схрещені на грудях, весь такий строгий і суворий. Сама не одразу помічаю, як стаю в схожу позу навпроти нього.