Розділ 12

На те, щоб прийти до тями, мені знадобилося від сили пару хвилин.

Ну як «прийти до тями»? Я не заспокоїлася от прям повністю, звісно, але хоча б повернула собі контроль достатньо, щоб не бути більше загрозою для гуртожитку та студентів, що мешкають у ньому.

Тим несподіванішим було для мене раптом почути позаду себе різке питання, виконане знайомим до колючих мурашок зловісним голосом:

– Що тут відбувається, адептко Тайра?

Не вірячи своїм вухам, я повільно розвертаюсь. 

Нехай це буде лише слухова галюцинація! Ну, будь ласка!

Але ні, галюцинація виявляється ще й зоровою. А ще дуже, ду-у-уже злою.

Світильників йому шкода, чи що? Я ж наче нічого більше розтрощити не встигла. І от звідки він тут узявся? Та ще й так... вчасно.

Насправді про причину зіпсованого – хоч у мене склалося стійке враження, що воно таке в нього завжди – настрою декана здогадатися нескладно. Я майже зірвалася. І він не міг цього не відчути, якщо відстежує навіть те, сплю я, чи ні.

Здивовано витріщаюся на магістра не тільки я, але й Онора, і всі дівчата, які вискочили зі своїх кімнат, подивитися, що за шум і магічні збурення тут кояться. І на мене теж всі витріщаються. І це, варто визнати, моєму наставнику та наглядачеві настрою теж не додає. 

Ще б пак. Моя анонімність впевнено котиться до біса.

Замість того, щоб гаяти час на зайві пояснення, я мовчки відступаю вбік, дозволяючи йому добре роздивитися мої двері. Чоловік, похмуро спостерігає за цими моїми пересуваннями, немов оцінюючи рівень адекватності. А потім, нарешті, звертає увагу на залишений мені подарунок.

І так мені щось лячно стає від того, яким загрозливим й лютим стає його погляд. Навіть дрож бере і хочеться чкурнути якомога далі звідси.

Пересмикнувши морозно плечима, знову повертаюся обличчям до дверей. Навіть підступаю на крок ближче, щоб розглянути детальніше творіння невідомого злостивця.

− Не здумай чіпати, − різко командує декан, відсторонюючи мене, і сам підходить до дверного полотна, на ходу починаючи креслити й плести в повітрі незнайомі мені заклинання.

Кидає короткий погляд на коридор, де скупчилися адептки бойового факультету, навіть парочка хлопців звідкись намалювалася. Примружується недобре. І всіх як вітром здуває. Окрім Онори.

Зламати мої охоронки не зламали. Може, навіть і не намагалися. Чим-чим, а виконанням усіляких замикальних та охоронних чарів я можу заслужено пишатися. В цьому мене тренував не один викладач, і сам дядько особисто. І досі я вважала, що охоронки в мене дійсно надійні. Вважала я так рівно до того моменту, як мій міантор почав їх завиграшки обходити. Сподіваюся, що це все ж таки якось пов'язане з нашим зв'язком, про що обов'язково його спитаю, як тільки випаде нагода.

От просто впевнена, що магістр Сінн обов'язково тицьнув би мене носом, якби вважав мої заклинання недопрацьованими. А раз не тицьнув, отже, справа не в них. Сподіваюся.

Проте залишити мені пастку хтось таки наважився. Досить добре спрацьовану, хитру, якщо не спрацювали сигналки, але все одно доволі помітну. 

Не знаю, на що тут був розрахунок. Хіба що на мою неуважність, поспіх, або на те, що я не придивлятимусь до власних заклинань. Сигналу тривоги ж не було.

А може, на мою недалекість. 

Безглуздо це загалом. Але за певного збігу обставин могло спрацювати. Та й хто їх, цих злостивців знає, чим вони думають і які відомості про мене мають.

Поки я кручу це все в голові, розкладаючи по поличках різні ймовірності і теорії, тим самим змушуючи себе відсторонитися від емоцій і не загострювати увагу на самому факті замаху і моєї можливої ​​смерті, магістр теж часу не гає. Обстеживши все вздовж і поперек, спритно розплутує заклинання пастки, деактивує мої охоронки, ніби сам їх накладав, і відчиняє двері.

Ну от як він це робить? Навіть побачивши на власні очі, зрозуміти все одно не можу.

− Залишайся тут, − видає мені чергову команду, перед тим, як сам заходить до моєї кімнати. Добре, що я там хоч свою білизну ніде на видноті не залишила. Довелося б соромитися.

– Це те, що я подумала? − цікавиться у мене Онора, про яку я вже трохи встигла забути.

– А що ти подумала? − з певною обережністю уточнюю я.

Хіба мало які вона висновки могла зробити? Може декан у моїй кімнаті, навіть без моєї присутності там, для неї вже привід подумати біс його зна що. Звідки мені знати, що коїться в головах ревнивих бойовичок?

– Тебе підсмажити хотіли. Насмерть, – ошелешено повідомляє мені однокурсниця.

– Ну, здається, так, хотіли, − морщуся я. Заперечити очевидне складно, адже Онора не дурна. І стояла достатньо близько, щоб розглянути заклинання пастки.

− А магістр Сінн тут звідки взявся?  

Хто про що, а з нею все зрозуміло.

– А я звідки знаю? – здіймаю здивовано брови. − Запитай у нього, якщо так цікаво.

− Можеш заходити, сюрпризів більше немає, − декан з'являється на порозі моєї кімнати, обводить нас двох уважним поглядом. − Онора, можеш бути вільна. Якщо у мене будуть до тебе питання, я тебе викличу.

Дівчина спалахує, як горицвіт, певно, вирішивши, що Сінн чув нашу розмову. Бурмоче щось про «як скажете, магістре» і йде до своїх дверей.

– Зайди, треба поговорити, – відступає убік декан, щойно останній свідок ховається у своїй кімнаті.

Заходжу. Він, оглянувши ще раз коридор, зачиняє за мною двері і проводить рукою по сплетеній мною мережі заклинань, знову їх активуючи. Розвертається. Дивиться так уважно, ніби бачить наскрізь.

Якось дивно перебувати у своїй спальні віч-на-віч із чоловіком. Дурниця, звісно. Але ніяково.

− Ви знаєте, хто це зробив? – не витримую я мовчання.

− У мене є деякі припущення, − після невеликої паузи вимовляє Сінн.

– А я їх почую? – цікавлюсь тихо. І щось надто жалібно звучить мій голос. Самій гидко.

Ще й дрижаки беруть. Насилу утримуюсь від бажання обхопити себе за плечі. Лише схрещую руки на грудях. І проходжу до столу, щоб спертися об нього п'ятою точкою. Задираю вгору підборіддя. Нехай зухвало. Мені зараз начхати.