Розділ 9

Завдяки магічному провіднику до кабінету декана я приходжу рівно за пів години, як він і велів. Хвилина в хвилину.

Сухенька й кучерява літня секретарка в приймальні підводить на мене запитальний погляд, оцінює загальний пошарпаний й закоптілий вигляд, з розумінням киває і вказує очима на потрібні двері, відразу ж повернувшись до заповнення якихось документів, ніби нічого особливо не сталось.

Треба ж таке. Не думала, що секретарка грізного й буркотливого Сінна матиме такий затишний вигляд лагідної, домашньої бабусі.

Сховавши усмішку в кутику губ, підходжу до дверей.

І от здавалося б, стукай і заходь. А я на мить застигаю, ловлячи себе на дивному сум'ятті.

Бо гадки не маю, чого чекати від свого міантора. Після тренувального поєдинку з Мортом, м'язи гудуть, до горла підкочує легка нудота від перенапруги, адже фізично я виклалася добряче. Показала, що зі мною варто рахуватися, хоч і не впевнена – правильно це, чи ні. І якщо вже бути з собою зовсім відвертою, то мені сьогодні найбільше хотілося справити враження саме на магістра Сінна, показати йому, що я не неук, що заслуговую і на свій спадок, і на це місце в Академії. А вийшло не зовсім те.

Але до дідька все це. Вже як вийшло, так вийшло. Залишилося тільки вислухати думку наставника, яка б вона не була. Отже, підіймаю руку і рішуче стукаю у двері.

– Увійдіть, – доноситься з кабінету.

− Ви казали прийти, − кажу, щойно переступаю поріг і зачиняю за собою двері.

Декан піднімає голову та відкладає якусь папку.

І знову цей пильний погляд. Наче препарує мене очима. От тільки незрозуміло, що шукає.

− Проходь, Тайро, сідай. Розмова буде довгою, – сухо повідомляє мені, киваючи на крісло перед його столом.

Ну от, точно забрудню. Бо досі вся в кіптяві та бруді. Але ж це не моя провина. Що могла, то відчистила заклинаннями. Тому проходжу і сідаю.

Долаю бажання сумлінно скласти долоні на колінах, як вчила тітка. Обійдеться.

Окидаю побіжним поглядом кабінет. Строго. Лаконічно. По-чоловічому. Масивні добротні меблі, чорне дерево, шкіра, бронза, велике вікно, завішане темно-синіми портьєрами.

І чоловік за столом. Суворий, холодний, небезпечний і чимось незадоволений. Невже я так сильно напартачила? Чи він у принципі задоволений не буває? Це навіть цікаво.

− Як ти оцінюєш сьогоднішній твій поєдинок? – цікавиться Сінн, відкидаючись у кріслі й переплітаючи руки на грудях.

На мить я несподівано для себе задивляюся на сильні чоловічі передпліччя, обтягнуті чорною тканиною сюртука. Гарно. Але тут же даю собі уявного запотиличника. Це ще що таке?!

Це все поєдинок винуватий. Кров ще досі вирує. Погані думки в голову лізуть. А мені взагалі-то питання поставили. Важливе до того ж.

– Морт – дуже гідний супротивник. Перевершує мене не в магічному потенціалі, але в умінні ним користуватися. Суттєво перевершує. Я програла б поєдинок, якби у нас був однаковий резерв, – визнаю неохоче. − Собою я незадоволена. Бачу, що сильно не дотягую до рівня своїх однокурсників, якщо Морта ви обрали як показовий орієнтир.

Брова наставника здивовано вигинається. Кілька секунд обмірковує мою відповідь.

− Буду відвертим. Я був категорично проти твого зарахування до мене на факультет, – промовляє він нарешті.

– На факультет? Можливо ви мали на увазі курс? – не витримую я.

– Ні. Я мав на увазі саме те, що сказав, – недобре звужує очі магістр. − З бароном Аддором мені не пощастило бути знайомим і, знаючи деяку специфіку виховання спадкоємців королівського роду, я був упевнений, що нічого вартого в магічному плані з принцеси у вигнанні вирости не могло.

Та як він… Як він сміє?!

Я до хрускоту стискаю щелепи, буравлячи його злим поглядом. Мовчу. Мовчу. Мовчу… Добре, що Морт мене вимотав добряче. Так стримуватись легше.

А магістр, втім, продовжує.

− Проте його величність наполягав, вимагаючи терміново навчити тебе управляти родовою магією і виліпити з тебе той самий щит, якого так потребує Еббон. Тебе відправили сюди не для освіти, яка так необхідна спадкоємиці, а для жорстких тренувань на академічних полігонах. Його величність вважає, що поєдинки з бойовиками випускного курсу саме те, що виховає в тобі потрібні якості.

Він все говорить, а в мене кров у жилах закипає. І цього разу причина вже не в ньому. Не тільки в ньому…

Батько… Звісно ж йому не потрібна моя освіта. Навіщо? Тупий, слухняний щит значно краще, ніж освічена спадкоємиця. Тупий слухняний щит не може претендувати на владу.

– Навіщо ви мені це кажете? − цікавлюся я тихо, дуже намагаючись не показувати, як сильно він мене зачепив. − Звідки така впевненість, що я не донесу батькові на вашу нелояльність?

− Мені начхати, чи донесеш ти. І на королівський гнів за великим рахунком теж. А ось на долю цієї країни ні, – карбує магістр.

− Тоді навіщо ви все-таки погодилися взяти мене на факультет і стати моїм особистим наставником? – звужую очі.

Гладко він стеле. І я відчуваю завдяки нашому зв'язку, що не бреше. Але чи все каже? Ой навряд.

− Мене переконав магістр Райнар. Він запевнив мене, що найкращий артефактор Еббона не міг допустити, щоб спадкоємиця не здобула належної освіти. І надав мені звіти тих твоїх наставників, яких він особисто направляв до Адарина на прохання барона.

І ось тут вже в мене відвисає щелепа.

То дядько прямісінько з Академії наставників для мене запрошував? Потайки від короля? Чому він мені нічого про це не сказав?

Страшенно хочеться запитати, що ж такого було в тих звітах, що магістр змінив свою думку, але тоді Сінн ще вирішить, що я на похвалу напрошуюсь. Не відмовилася б, звісно, але віддаю перевагу заслуженій. Тому мовчу і чекаю, що він скаже далі. А сказати йому, судячи з усього, є що.

– Морт – один із найсильніших студентів на курсі, – справді продовжує декан. Обличчя байдуже, очі холодні. − І так, він дійсно для тебе показовий орієнтир. Я радий, що ти об’єктивно оцінюєш свої вміння. Це дає мені підстави сподіватися, що ти дійсно можеш стати тією, кого потребує Еббон.