Розділ 8

Моєї появи ніхто з хлопців не помітив, а я… я просто не можу пройти повз таке неподобство. Моє розуміння й відчуття справедливості такого просто не дозволяє, попри інструктаж, щойно прослуханий у ректора.

− Пси шолудиві! − шипить злісно хлопчина, намагаючись створити й підняти новий щит, але в нього мало що виходить. Сил не вистачає, та й концентрація не на висоті.

− Я тебе все одно дістану, цуценя породисте, − зловісно скалиться Морт, і з розмаху гатить по захисту хлопця магічним молотом, цілковито виправдовуючи своє прізвисько.

Але цей удар приймає не хлопчина, а вже я, скориставшись тим, що по обмерзлій стежці можна було просто скотитися, аби несподівано опинитися між супротивниками.

Піднявши на ліву руку поглинальний купольний щит, правицею я б'ю у відповідь, ретельно стараючись правильно розрахувати удар, і одразу після цього поштовхом долоні посилаю силову хвилю, що відразу розкидує хлопців навсібіч. Бо такого повороту вони явно не чекали.

Морт приземляється накарачки, загрібаючи руками сніг вперемішку з мокрою хвоєю, і відразу схоплюється на ноги, займаючи бойову позицію. Його товариші реагують так само жваво і в такому ж дусі.

І от тут усі троє бачать мене. І всі троє застигають на місці з відвислими щелепами.

− Доброго раночку ще раз, хлоп’ята, − випроставшись на повний зріст, саркастично посміхаюся я. – Негарно це якось − троє на одного. Вам так не здається?

Морт морщиться, поводячи плечима. Радості від нашої нової зустрічі він явно не відчуває.

− Пташко, йди но звідси, га. Не хочу тебе випадково зачепити.

− Ти зараз серйозно? – зводжу я брову. – Пропоную піти вам і дати хлопцеві спокій.

− Та що ти з нею ляси точиш? – раптово втручається у наш діалог один із трійці нападників.

Не гірник, а той, що другий. Довготелесий хлопак з перекошеним від люті обличчям. І от якраз у нього контроль висить буквально на волосині.

− Дуане, вгамуйся, − наказує йому Морт, але запізно.

Поверхнею мого щита розтікається вогонь, коли в нього врізається заклинання однокурсника. А потім ще, і ще.

Серйозно? А якби мій захист був тоншим?

Усередині здіймається шалена злість. Не жалієш? І я не буду.

Найкращий захист – несподіваний напад. І я блискавкою зриваюся з місця, стрімко скорочуючи відстань між собою та психованим Дуаном, на бігу закидаючи недоумка градом ударів, дезорієнтуючи його й магічно виснажуючи, змушуючи піти в глуху оборону. А коли наближаюся на достатню відстань, викидаю силовий батіг, вклавши в нього достатньо магії, щоб пробити щит супротивника і сповити ним мага, котрий дарма намагається брикатися.

А тоді лишається тільки смикнути на себе, кидаючи бовдура обличчям у кучугуру снігу, щоб напевне охолов.

Залишивши його там, я розвертаюся до решти двох, готуючись відбивати і їхню атаку. Проте нападати ніхто більше не квапиться. Чи то надто здивовані, чи значно розумніші за свого товариша. Стоять і витріщаються на мене з витягнутими обличчями, що один, що другий.

− Тайра скажена! Та ти хто така? Та я тебе… – відпльовуючись від закривавленого снігу, волає Дуан, намагаючись вирватися з магічних тенет.

Хм. Ніс я йому розбивати не планувала.

− Не жовторотик, отже, − сухо констатує Морт, впоравшись із подивом. − І все ж, даремно ти встряла в нашу… розмову.

Розмова? Оце вони називають розмовою? Я обурено відкриваю рота, і тут про себе нагадує супротивник моїх знайомих.

− Так вам і треба, виродки смердючі, − показується з-за каменя скуйовджений хлопець. – Якась дівка наваляла трьом бойовикам випускного курсу. Сором і глум вашому факультету. Хоча, чого можна очікувати від безрідної голоти?

Я приголомшено обертаюся до цього непорозуміння. А воно вже буквально слиною отруйною бризкає.

− Ти, Морте, ще отримаєш своє, і тебе випнуть звідси під три чорти. Син блудливої жебрачки не гідний мати горде звання мага.

Здається, я починаю розуміти хлопців. Морт стискає кулаки, граючи жовнами. Його магічна аура аж палає від люті. Він вже наче тримає себе в руках, але це явно вартує йому величезних зусиль. Кожен має своє слабке місце.

– Слухай. Ішов би ти звідси поки цілий, – раджу я білявчику, не ховаючи ворожості.

− А ти стулися і не лізь, куди не просять, − гидливо випльовує той, кого я щойно захищала. − Мені не потрібні поради якоїсь безрідної дівки. І допомога теж нічия не потрібна. І без тебе впорався б.

Ах ти ж гаденя паскудне!

– Самостійність – це похвально. Отже, і з покаранням ви впораєтеся без сторонньої допомоги, – несподівано холодною хвилею накриває нас голос нової дійової особи.

Хлопці поряд миттєво підбираються, витягаючись у струнку. Всі, окрім притихлого Дуана в кучугурі. А білявчик взагалі блідне, вмить стаючи ще жалюгіднішим. Повертаю голову і натикаюсь на пронизливий погляд сталевих очей.

Сінн.

Звідки він тут узявся? Явно не тією стежкою прийшов, що і я.

– Магістре Сінн, я… – перелякано белькоче гаденя, одразу розгубивши пиху.

– Ви паплюжите Академію своєю негідною поведінкою, адепте Неіс, – звертає свою увагу на нього декан бойовиків. І я несподівано дізнаюся, що одним лише голосом можна виморожувати зсередини глибше від будь-якого заклинання. − Не думайте, що я не знаю про ваші постійні провокації. Якщо продовжите в тому ж дусі, то ні ваше ім'я, ні родовитість, ні тим паче ваші поки посередні здібності не допоможуть вам утриматися в цих стінах, про честь яких ви нібито так палко і голосно дбаєте. Ви покарані. Тиждень відпрацюєте в лабораторії магістра Нуадара. Йому якраз потрібен помічник для сортування наукового матеріалу.

Почувши це, хлопець різко зеленіє, нервово ковтаючи. Але суперечити не наважується.

Навіть цікаво, що це за Нуадар такий, і що за науковий матеріал у його лабораторії?

− Виконуйте, адепте Неіс, − командним голосом підстьобує білявчика Сінн, і той зривається геть, незграбно ковзаючи на стежці, що веде до академічних корпусів.