Розділ 7

Не знаю, звідки в мене взялися сили, але на зустріч із батьком я все-таки пішла. Увечері. Як він і велів. Ледь прийшовши до тями після ритуалу. І ще зовсім не оговтавшись.

Хоча, направду, це навіть зіграло мені на руку. Все, що говорив його величність, я слухала абсолютно байдуже і спокійно, мріючи лише про те, як повернуся у свої апартаменти й ляжу відсипатися.

Сон – найкращий цілитель, і після ранкового випробування я його страшенно потребувала. Але кому до того є діло? Не батькові точно.

Батько… батько зволив висувати мені вимоги та ставити умови. Раптом з’ясувалося, що мені доведеться двічі на місяць, у вільні від навчання дні, з'являтися до королівського палацу. І все це для того, щоб заповнювати прогалини в моєму − ну хто б подумав – вихованні. Бо однією розмовою просвітити свою дочку дикунку навіть його величності виявилося не під силу.

Ще я дізналася, що мені заборонено називати комусь своє справжнє ім'я під час навчання і лише магістрам Райнару і Сінну буде відомо, хто я така насправді. Тим паче, що в Академії, виявляється, заведено брати собі прізвиська. На цьому моменті я навіть трохи виринула зі свого напівсонного стану і поцікавилася, чи приховує своє ім'я Оєрік. На що отримала ствердну відповідь.

Не знаю, чому мене це здивувало.

Та коли я спитала прізвисько брата, батько вдав, що не помітив цього, продовживши читати мені інструкції з нотаціями.

Але тепер зосередитися на них було вкрай важко, бо я раптом зрозуміла, що можу не впізнати рідного брата серед натовпу студентів. Той блакитноокий білявий карапуз, яким я його пам’ятаю, тепер став юнаком, і я гадки не маю, як він виглядає. Можу тільки сподіватись, що ми з ним маємо схожу зовнішність.

Інструкції, що я маю робити, а що ні, все не закінчувались. Мій мозок їх сяк-так запам'ятовував та відкладав на далеку поличку. А я з подивом й навіть розгубленістю розглядала людину, що сиділа переді мною. Мене раптом вразило усвідомлення, що я нічого до нього не відчуваю. Нічогісінько. Навіть прикрості й образи, що так довго ятрили мені душу.

Чи то ритуал так відгукнувся, чи то новостворений зв'язок з моїм несподіваним і не надто бажаним міантором так давався взнаки, але мені більше не перехоплювало горло гіркотою. Не хотілося нічого доводити своєму байдужому батькові.

Я перестала відчувати незбагнене й позбавлене логіки почуття провини, яке раніше викорінити до кінця ніяк не вдавалося. Просто раптом ясно і чітко побачила, що насправді моєї вини в його ставленні немає. Я ні в чому перед ним не винна. Це він винуватий переді мною. Він відмовився від своєї дитини.

Тому, коли король мене нарешті відпустив, закінчивши цю нескінченно довгу повчальну бесіду, я вирушила до своїх покоїв майже щаслива. І лише запечатавши ретельно всі двері, роздягнувшись і закутавшись у теплу ковдру на величезному ліжку, я згадала ще один дивний момент.

Те, що прокинулася я після ритуалу на цьому самому ліжку. Звісно, без Зірха. Роздягнена до сорочки та штанів. І дбайливо вкрита цією самою ковдрою. Попри всі мої охоронки на дверях, які за моїм задумом, ніхто крім мене, не мав би відчинити.

Варто було про це замислитися і на думку спав лише один можливий варіант, хто мав змогу це зробити. І чомусь, від одного лиш припущення, що магістр Сінн особисто вкладав мене в ліжко і знімав з мене хоча б частину одягу, тілом пронісся табун тих самих безглуздих мурашок. Гарячих до неподобства.

Розсердившись на саму себе, я перевернулась на інший бік і спробувала викинути з голови цинічного бойовика. Але натомість згадала його сірі, як сталь, очі, які під час ритуалу тримали мій розум і волю на плаву.

Він мені допоміг. Дуже допоміг. Можливо я б і сама впоралася. Але якою ціною? Сил мені вистачало. Прийняти я могла. А втримати рівновагу… Чесність перед собою іноді буває дуже неприємною. Був момент, коли я цілком могла втратити контроль, якби не Сінн.

А тепер він ще й мій наставник. Міантор. Людина, в якої мені дійсно є чого повчитися. Напевно, варто вгамувати свою неприязнь. І хоча б спробувати налагодити з ним стосунки.

З цією думкою я й заснула нарешті.

А вранці мене розбудили покоївки, які з'явилися, щоб допомогти мені зібратися.

І ось я у супроводі лакеїв, навантажених моїм добром, і двох магістрів, стою біля арки особистого королівського порталу. Замість батька мене прийшов провести Євгер Занкор власною персоною, щоб з поважним кислим виглядом вручити пропускний амулет, котрий дозволить мені в будь-який час повернутися в палац цим самим порталом. Але на цьому він не відкланявся, а застиг осторонь, спостерігаючи за тим, як ректор Райнар креслить у повітрі символ активації порталу, а потім координати Академії. Мабуть, отримав розпорядження від короля особисто простежити, чи я дійсно відбула геть.

Але мене це вже зовсім не хвилює. Нехай дивиться, скільки влізе. Значно важливіше для мене зараз, як зустріне свою нову адептку Академія магічних мистецтв.

– Готова? − повертає в мій бік голову магістр Сінн.

Забираю у лакеїв свої пожитки та підходжу до арки, просвіт якої починає затягувати каламутною пеленою просторового переходу.

− Так, магістре, − відповідаю на студентський лад. І широко йому посміхаюся.

Вирішила ж налагоджувати стосунки.

На мій жест доброї волі наставник реагує підозрілим мруженням. А потім і зовсім похмуро зведеними бровами й випнутими жовнами.

А ще кажуть, що я дивна.

Магістр Райнар перший робить крок у відкритий портал. Я, відвернувшись від декана, зробивши глибокий вдих і стиснувши ручки двох важких саквояжів, ступаю слідом. Ну і Сінн йде останній, замикаючи перехід і запечатуючи портал.

Намагаючись не звертати увагу на чорні мушки, що танцюють перед очима, я завмираю й озираюся навколо.

Ми у портальному залі. Величезному. Набагато більшому за королівський. Арок тут не одна і навіть не дві. Я налічую цілих дванадцять, розташованих півколом.

– Ласкаво просимо до Академії, – усміхається ректор Райнар. − Ти вже вирішила, яке прізвисько собі візьмеш?