Розділ 6

Ранок наступного дня починається для мене задовго до світанку. Мені слід серйозно підготуватися до ритуалу. Попри всі вчорашні перипетії, спала я міцно й без сновидінь. Не в останню чергу завдяки простій медитації, якою зайнялася одразу, як тільки повернулась до своїх кімнат, щоб заспокоїти розбурхані емоції.

Сьогодні мені знадобляться всі мої сили та весь мій самоконтроль. Тому й прокинулася рано-вранці, щоб встигнути підготуватися й налаштуватися перед тим, як магістр Райнар пришле когось за мною.

Ванна з додаванням заспокійливого зілля, яке спеціально для мене зварила тітка Маріель, допомагає зняти всі залишки напруги... потім знову медитація, і спокійний легкий сніданок у вітальні біля вікна. Покоївок я одразу відправила геть, щоб побути на самоті.

Там за склом, за територією королівського парку та високими парканами прокидається місто. Там починають новий день люди, яких ввели в оману. Звичайні люди. Вони мають своє життя, свої турботи, свої страхи, свої помилки. Вони заслуговують жити.

Кожен має свою долю.

В мене є моя. Я готова прийняти її.

Умиротворена і сповнена якимось дивним, можна сказати, урочистим очікуванням, я заплітаю тугу косу, одягаю сорочку, штани, чорний тонкий підлатник. Взуття ігнорую − в ритуальний зал мені треба увійти босоніж. Без зброї, артефактів та амулетів, які звикла на собі носити, почуваюся мало не голою, але брати їх з собою мені теж заборонено. Це вже потім мені доведеться засвоїти й магічний бій при повному бойовому спорядженні, і бій на мечах. А поки що все це зайве і лише заважатиме.

Вдягнувшись так, як велів мені магістр Райнар, я застигаю посеред спальні, зосереджуючись на своїх відчуттях, відстежуючи, як магія пульсує у венах. Моя власна, дана мені при народженні... вона разом з тим належить усьому королівському роду. Моя сила − лише мала частка тієї, з якою мені доведеться сьогодні впоратися. Однак я цю частку підкорила, отже зможу підкорити й ціле.

З вітальні чується, як хтось стукає у двері. Це точно не покоївки. Надто багато впевненості у кожному ударі.

Повільно видихнувши, я беру приготовані охоронні артефакти та йду відкривати.

За дверима бачу магістра Сінна власною персоною.

− Ви готові, ваша високість? − цікавиться маг з незворушним виглядом.

Ти ба, який чемний він сьогодні.

Пару секунд я дивлюся на нього, переконуючись, що моїй внутрішній рівновазі нічого не загрожує, і лише потім так само незворушно відповідаю.

− Готова, магістре.

− Чудово. Тоді прошу йти за мною, − він робить крок назад, звільняючи мені дорогу. Хм, справді чемний.

Переступивши поріг, спершу розвертаюся, щоб зачинити двері й запечатати їх. Не хочу, щоб без мого відома сюди хтось заходив.

Присутність магістра Сінна за спиною відчуваю на якомусь фізичному рівні, але старанно не звертаю на це уваги. Сильний маг, небезпечний, неприємний мені, от і відчуваю. Нічого дивного у цьому немає.

– Все, можемо йти, – повідомляю, коли артефакти намертво вростають у дверне полотно, замикаючи охоронний контур.

Магістр мовчки киває та пропускає мене вперед.

− Вам необов'язково йти босоніж весь шлях до ритуального залу, − зауважує він через деякий час.

– А вам не обов'язково звертатися до мене так формально після того, як вже порушили всі норми придворного етикету. Ваша шанобливість нещира. Все одно я пам'ятаю кожне слово з того, що учора від вас почула. 

− За форму й подачу вчорашніх своїх висловів прошу вибачення, − хмикає Сінн, крокуючи позаду. – Що ж до сенсу…

− То ви сказали цілковиту правду, − знизую плечима. – Я оцінила.

Якийсь час ми мовчимо, йдучи пустими коридорами. Чим ближче ритуальний зал, тим відчутнішими стають внутрішня напруга й хвилювання, пробиваючи стіни мого самоконтролю. Мармурова підлога неприємно холодить босі ступні,

– Чому за мною прийшли саме ви? – не витримую я гнітючої тиші, в якій кожен крок відчувається ледь не фатальним.

− Магістр Райнар готується до ритуалу. Довіряти твою безпеку ще комусь сьогодні… щонайменше, безглуздо.

Я трохи збиваюся з кроку й озираюсь на магістра.

− Ви натякаєте, що хтось може спробувати зірвати ритуал?

Він недбало креслить у повітрі символ тиші й лише після цього відповідає: 

− Як ти вважаєш, король хоче бачити тебе своєю спадкоємицею?

Я знаю, що не хоче. Але мовчу, не впевнена, чи готова бути настільки відвертою з цим магом. Втім, моя відповідь йому і не потрібна. Сінн схиляє голову набік, вивчаючи мене пронизливим поглядом, наче все нутро до кісток хоче побачити. Киває задумливо.

– Бачу, що ситуацію ти розумієш правильно. Але ж окрім короля, який навряд чи стане відкрито шкодити тобі хоча б з міркувань власної безпеки, є й інші сторони, яким твій брат, як спадкоємець, подобається значно більше. З різних причин. Мені треба пояснювати, що буде, якщо ти до, чи під час, ритуалу загинеш?

− Магія роду через брак варіантів все ж таки вибере Ріка. І він знову зможе спробувати вдягнутися в Зірх, коли достатньо відновиться.

− Правильно. Тому, за тобою прийшов я, перш ніж це зробили ті, що менш зацікавлені у твоїй безпеці.

– А ви зацікавлені?

– Так, принцесо. Я зацікавлений, − з дивним блиском в очах й цинічною, навіть глузливою, усмішкою в кутику губ відповідає він. Але чомусь я певна, що не бреше. Не знаю, яка йому користь з мого виживання. Мабуть, магістр Сінн просто належить до тих сил, кому я вигідніша, як спадкоємиця.

− Рада, що хоча б від наставника не доведеться чекати удара в спину, − посміхаюся з тим самим цинічним виразом, що і він. А тоді розвертаюсь і продовжую свій шлях.

− Дарма радієш. Шкодувати тебе під час навчання ніхто не буде. Вчитимешся берегти, як слід, і зад, і перед, − буркає магістр, йдучи за мною. 

Який же цей Сінн неприємний тип. З таким наставником можна лише порадіти, що записали мене аж на останній курс Академії, і терпіти його наставництво доведеться недовго. Дуже сподіваюся, що недовго. Мені й так доведеться набувати нового рівня самоконтролю, аби тримати себе в руках поряд з уїдливим магістром.