Розділ 5

Як не дивно, відпочити мені справді дозволили.

Я навіть поспати пару годин встигла. Стомлена морально і фізично, просто провалилася в сон без сновидінь та зайвих думок, варто було лише прилягти ненадовго на велике ліжко.

Будять мене власні сигналки, коли до моїх покоїв намагається увійти одна зі служниць. Давши дозвіл, з'ясовую, що це Кітті прийшла повідомити про наполегливе бажання шанованих магістрів зі мною поспілкуватися.

Доводиться одягатися та йти спілкуватися.

Сукні з собою в дорогу я принципово не брала, віддавши перевагу звичному, тобто зручному, одягу. Втім, магиням таке можна. А бойовичкам ще й необхідно. Тож на зустріч з магістрами я вирушаю в темно-сірих штанах та чорному кітелі поверх простої білої сорочки та шкіряного жилета. Про всяк випадок і пояс з клинками беру з собою. І кілька додаткових захисних артефактів у вигляді брошок до одягу приколюю. А в халявах високих чобіт звично ховаю тонкі стилети. Принцесу Аеталь вже й так вважають божевільною відьмою та дикункою, параноя загальної картини не зіпсує.

Маги чекають на мене в одному з кабінетів при королівській бібліотеці. Ректор Райнар з цікавістю читає якийсь величезний фоліант, а Сінн з відчуженим виглядом дивиться у вікно, склавши руки перед собою. Я входжу без попередження, щільно зачиняю за собою двері й одразу пробігаюсь пальцями по охоронній мережі заклинань на них. Знайома магія. Рідна. Майже забута. Усміхнувшись, активую ключові вузли, вливши трохи власної сили і вкарбувавши в центр магічного візерунка кам'яний кругляк власного артефакту. Тепер нас точно ніхто не почує.

В мене є багато питань, до шановних магів.

– Похвальна обережність, ваша високість, – чую голос ректора. Чоловік, відклавши книгу, встає і йде до мене. Придивившись до артефакта на дверях, цокає здивовано язиком. − Яке цікаве рішення. Аддор завжди тяжів до природних матеріалів, як носіїв. Його робота?

− Ні, моя, − зізнаюся, із задоволенням відзначаючи, як здивовано піднімаються брови Райнара.

І краєм ока помічаю, що магістр Сінн обернувся і тепер теж розглядає мережу охоронок на стінах кабінету. Той момент, коли його погляд зосереджується на мені, я відчуваю майже фізично. Що в цьому чоловікові такого, що мене від однієї його присутності мурашки беруть?

− Хм, барону вдалося майже неможливе, − задумливо посміхається ректор. − Всадовити спадкоємницю Еббоні за артефакторику? Це дорогого варте. А стверджував, що бути чиїмось учителем не його шлях.

Те, що і він знайомий з дядьком Торалдом, мене навіть не дивує. Після численних наставників, залучених до мого навчання, дуже різних і часом зовсім несподіваних, я вже схильна думати, що дядько знайомий ледь не з усіма магами Еббона, тож слова ректора звучать цілком очікувано. І що цікаво, дядькові знайомі незмінно погоджувалися надати моєму опікуну таку освітню послугу, навіть якщо спочатку були проти.

− Я б навіть вкотре пошкодував зараз, що він так і не погодився викладати в Академії, але тоді барон не зайнявся б особисто вашим вихованням, а це було б вкрай сумно на тлі всіх обставин, що склалися наразі, — між тим провадить магістр Райнар, лукаво підморгуючи. − Думаю, що не відкрию вам великої таємниці, принцесо, якщо скажу, що від вас чекали дещо іншої появи.

– Здогадуюсь, – мимоволі посміхаюся і я.

Про те, що дядько жодним словом не згадував у листах його величності про мій справжній рівень підготовки та знань, мені чудово відомо. Коли я запитала, навіщо він приховує правду, мій опікун відповів, що інколи треба зберегти свої козирі в рукаві. І додав, що коли тебе недооцінюють можливі супротивники, з'являється більше шансів перемогти ійвижити.

Однак від магів такого рангу рівень своєї сили я приховати не в змозі. А вдавати неука перед своїм майбутнім наставником ще й нерозважливо.

− Райнаре, час не чекає. Давайте вже перейдемо від пустих балачок до діла, – раптово втручається в розмову цей самий наставник.

Він тепер стоїть спиною до вікна, тож його обличчя ховається в тіні, і вираз не розгледіти. Але впевнена, що зверхня зарозумілість з нього так і пре. А от цікаво, Оєріка теж він навчав?

В очах ректора на мить спалахує щось дуже схоже на роздратування. Але голос, коли він обертається до свого колеги, звучить радше насмішкувато.

− Сінне, ти як завжди надмірно прямолінійний. Невже тобі не цікаво, яку освіту здобула твоя майбутня студентка?

− Якщо вона стане моєю студенткою, я в будь-якому разі це дізнаюся. Мене зараз більше цікавить, чи відомо їй хоч щось про майбутній ритуал і сам артефакт. Тож будь ласкавий, берися до головного. Наше завдання зробити так, щоб дівчисько вижило.

Він правильно все каже. Правильно. Але форма.... Втім на тон і формулювання мені не слід зараз звертати увагу. Ну, подумаєш, неприємно і навіть образливо. Магістр не зобов’язаний радіти покладеним на нього обов'язкам. А я не зобов’язана відчувати до нього великої любові, чи навіть прихильності.

Ректор Райнар хмуриться і з прикрістю киває.

− Ваша високість, на жаль, магістр Сінн знову має рацію. Часу обмаль. Ритуал уже завтра. − Показує мені на зручні крісла навколо столу. – Сядьмо – розмова має бути довга.

Відчуваю уважний погляд декана. Чомусь він мене страшенно нервує. Змушує почуватися вразливою. І це дратує.

Намагаюся не дивитися на нього і з незворушним виглядом йду до столу, щоб зайняти одне із крісел. Чоловіки сідають навпроти. Райнар подається до мене. Сінн продовжує буравити пильним вивчальним поглядом.

– Розкажіть мені про ритуал, – прошу я у ректора. – І хто його проводитиме? Адже ми з братом останні у прямій королівській лінії, наскільки мені відомо.

− Ритуал проводитиму я, − чую несподівану відповідь магістра Райнара. − За давнім законом Еббона, якщо Владар гине, не передавши Зірх спадкоємцю, то обов'язок передачі його спадку наступнику лягає на Ковен магів.

– Я не знала цього, – зізнаюся тихо, намагаючись осмислити почуте. Якась невиразна думка починає свербіти на задвірках свідомості, але схопити її за хвіст майже не виходить. – А брат? Його також ви проводили через ритуал?