Розділ 4

Йдучи коридорами палацу, що колись дуже давно був мені домом, я мимоволі порівнюю реальність зі своїми спогадами. Може річ в тому, що я тоді була зовсім малою дитиною, але зараз все тут здається  мені зовсім іншим і нескінченно далеким. Чужим.

Ніхто, крім лакеїв, мене не зустрічав, коли ми прибули. Після суперечок про те, як мені слід їхати, і після побаченого на майдані, це видалося щонайменше дивним. А ще прикрим. Відвертою зневагою. Хоч про це я намагаюся не думати.

Коридори, що ведуть до тронної зали, порожні. Лише гвардійці стоять на своїх постах. І попереду, натертою до дзеркального блиску чорною мармуровою підлогою стелиться луна наших кроків. Масивні колони, що підпирають стелі, розписані батальними сценами, більше не здаються такими велетенськими, як мені запам'яталося. Високі стрілчасті вікна майже приховані за важкими темними портьєрами. Коли тут правила мама, світла було більше. А влітку вікна часом відчиняли й в коридорах пурхали білі гардини. Я любила ховатися між ними від пильних няньок.

Мені навіть не запропонували відпочити з дороги й привести себе до ладу. Варто було мені спішитися, як Євгер Гусак Занкор, який першим вискочив з карети, чванливо повідомив, що його величність вже попереджений про моє прибуття за допомогою поштового артефакту і чекає в тронній залі.

Тітка Маріель була б обурена від такої гостинності. Не те щоб я відчувала гостре бажання вражати своїм чепурним виглядом під час зустрічі з батьком та його наближеними, але не відзначити сам факт і таку явну зневагу правил гарного тону не можу.

Що ж, вони хочуть побачити дикунку із заходу, отже побачать. Ех, треба було все-таки взяти сокиру з собою – вигляд був би ефектнішим. Але парних клинків у піхвах, кинджалів у чоботях та наручах, і масивного арбалета за спиною, мабуть, теж достатньо.

Немов підслухавши мої думки, радник Хатріл, що крокує поруч, окидає мене скептичним поглядом. Але нічого не каже. Розумний мужик, зрозумів уже, що я все одно зроблю по-своєму. Кислий вираз на обличчі Занкора вже настільки звичний, що я його навіть не помічаю. За нами йдуть Хаярт і Мортін, теж озброєні до зубів, тож я хоча б не самотня.

Біля входу в тронну залу ми на мить зупиняємося, чекаючи, поки про мене оголосять. Двоє гвардійців штовхають масивні двері, відкриваючи мені шлях, і я непомітно роблю глибокий вдих, відчуваючи, як трохи німіють пальці від хвилювання.

Він сидить на троні й дивиться прямо на мене. Більш огрядний, ніж я пам'ятаю. Сиву голову вінчає масивна золота корона. Темний одяг. Хутро королівської накидки. Глибоко посаджені очі дивляться холодно та похмуро.

Мені не раді, але ж я й не чекала іншого, правда? По-дурному сподівалася десь в глибині душі, так. Але не чекала.

Під цим немиготливим поглядом мовчки йду до нього, не звертаючи уваги ні на кого. Звук моїх кроків здається приголомшливо гучним, незворотно фатальним. Вальдар мовчить, лише звужує темні очі в міру мого наближення. Окидає поглядом, оцінюючи зовнішній вигляд. Жодних емоцій на обличчі, лише спустошлива байдужість.

– Вітаю вас, батьку мій і королю, – вимовляю рівно, зупиняючись біля підніжжя трону і схиляючись у точно вивіреному поклоні.

Не покажу своїх почуттів! Не діждетеся від мене слабкості!

− Я прибула в Осірін, як ви й зажадали. Чим можу служити?

– Вітаю, Аєталь. Радий, що ти шануєш мою волю і готова служити своєму народові, – його величність трохи схиляє голову.

З запрошенням змахує рукою, закликаючи підійти ближче. Залишивши свій супровід позаду, піднімаюся до трону. Батько наказово вказує на мармурову сходинку біля його ніг, і я, непомітно скрипнувши зубами, опускаюсь перед ним на одне коліно. Підіймаю голову і спостерігаю, як він наближає до мене своє обличчя, пильно розглядаючи.

− Ти ж отримала моє послання?

− Так, ваша величність, − цей клаптик паперу і зараз зі мною. Але про це я, мабуть, промовчу.

– Отже, знаєш, чого я від тебе чекаю.

Це не питання, отже, і відповідати не обов'язково. Я прямо дивлюся в очі батькові, котрий відмовився від мене п’ятнадцять років тому. І зараз я бачу, який він напружений. Пальці лівої руки, стиснуті на підлокітнику, побіліли на кісточках. Хвилюється? Боїться?

Говори вже, як я повинна виборювати твоє схвалення і визнання?!

− Сьогодні ввечері ти одягнеш Зірх, − приголомшує мене своєю волею володар Еббона.

Сьогодні? Так просто? Через кілька годин після приїзду, без відпочинку та підготовки?

− Ваша величність, дозвольте нагадати вам, що така поспішна перевірка права наслідування родового артефакту може обернутися плачевно для її високості. І, як наслідок, для Еббона, − чую я раптом незнайомий голос.

Низький, глибокий, він несподівано пробирає до нервового дрожу відчуттям сили й дарованої нею влади.

Повернувши голову, нарешті звертаю увагу на чоловіків, що стоять найближче до трону. На чотирьох ошатних вельмож дивлюся лиш побіжно. Зате на постатях двох магів мій погляд затримується надовго. Один із них старший, середнього зросту і світловолосий, у сірій мантії вищого мага-універсала. У синіх очах читається щось віддалено схоже на впізнання, а ще я несподівано бачу там співчуття та тепло. Зате другий, пекучий брюнет, дивиться холодно та байдуже. Високий, хижий, небезпечний. Бойовий маг дуже високого рангу. Можливо теж вищого. І саме йому належало останнє зауваження.

− Ви забули, з ким розмовляєте, магістре, − гнівно кидає король.

І стільки погрози бринить в його голосі, що вельможі втягують голови в плечі. Але бойовик лише роздратовано звужує очі, знову окинувши мене байдужим поглядом.

− Ваша величносте, ви викликали мене до Осіріна з Академії, щоб я зробив з вашої доньки гідну спадкоємицю і хранительку земель Еббон. Так ось, з усією відповідальністю заявляю вам, що якщо вона збожеволіє, чи згорить, прийнявши в себе без підготовки силу Зірха, то користі від неї ніякої не буде.

Користі не буде? Що, справді? Ну-ну!