Розділ 2

П'ятнадцять років тому законна королева, і по праву крові істинна Володарка земель Еббона, Мілрет загинула від руки найманця-перевертня. Злочинець спробував втекти, проте був убитий на місці особистою охороною правительки. Прямих доказів того, що його прислав імператор Сандер, правитель сусідньої Верриди, так і не було знайдено. Жодні звинувачення офіційно так і не були озвучені. Проте всі вважали винуватими у смерті королеви саме перевертнів. І ненавиділи їх за це. Серед простого люду гучно й палко, а серед вельмож та можновладців – часто мовчки й не напоказ. Бо вовча імперія − надто могутній ворог, і війна з ними для нашого королівства стала б вироком. Особливо тоді, коли землю Еббон не захищає носій давньої крові істинних Владарів на троні.

Замість істинного спадкоємця на престол зійшов чоловік покійної королеви принц-консорт Вальдар. Двоє її дітей, п'ятирічна дочка принцеса Аєталь та трирічний син принц Оєрік, залишилися сиротами без матері. А невдовзі король оголосив, що родова магія визнала спадкоємцем саме принца. Принцеса ж… донька була надто схожа на свою матінку. Вальдар зі скорботою виголосив, що один її вигляд до болю ранить його згорьоване серце, тому він не може тримати дівчинку біля себе. І віддав доньку далеким родичам покійної дружини на виховання.

Я дуже любила маму і пам’ятаю, як вона любила мене. А ще пам'ятаю, що батько рідко звертав на мене увагу. Втім, Оєріка він теж увагою не балував. Та все ж таки син був для нього набагато дорожчим. А коли брат став офіційним спадкоємцем, я взагалі втратила будь-яку цінність. І від мене позбулись.

Барон Торалд Аддор відвіз те зареване дівчисько, яким я була, у віддалену провінцію, у свій родовий замок. Дорогою він дуже багато зі мною розмовляв. Розповідав про мою матір, про себе, свою кохану дружину Маріель, про те, як я тепер житиму. До того моменту, як ми прибули до Адарина, я вже була заочно зачарована цим замком. Дядько наказав влаштувати на честь мого приїзду святковий обід. І сказав, що відтепер саме тут мій дім та опора. Назавжди. А вони з дружиною докладуть всіх зусиль, щоб стати мені сім'єю. Справжньою.

А тепер виходить, що Оєрік не впорався, не пройшов перевірку головним родовим артефактом, не став захисником і охоронцем земель Еббон. Я навіть співчуваю братові. Батько навряд чи йому таке пробачить.

Чи пробачить він мені, якщо я впораюся з тим, з чим не зумів брат? Ой, маю сумнів.

Але у кого тут є вибір? Дядько добре мене виховав. Про те, хто я, чий спадок в моїй крові і яку відповідальність накладає на мене дарована за правом народження сила, я змушена була змалечку добре засвоїти, бо мені довелося вчитися справлятися з власною магією вдалині від королівського замку, від захисних і стримувальних родових артефактів, від натовпу наставників, готових в будь-яку мить стримати й допомогти.

О, ні, всього цього в мене не було. Зате було надійне джерело терпіння і мудрості − дядько Торалд. Була тітка Маріел, котра щедро дарувала мені турботу й любов. І парочка бойових магів у гарнізоні. Проте я вижила. І навіть не рознесла Адарин до дідька, доки росла. Щоправда, кілька разів була дуже близька до цього.

Двері відчиняються.

− Її високість, принцеса Аєталь, − з усіма формальностями виголошує Барет, витягнувшись в струнку.

Я вдячно йому киваю і заходжу до кімнати. Така як є. З розпатланим волоссям, у потертій шкіряній куртці та запорошених штанях. При зброї та з сокирою за поясом.

Посланці короля при моїй появі квапливо схоплюються на ноги й завмирають, ошелешено витріщаючись. Так, на вигляд я на принцесу мало схожа.

Дядько, угледівши мене, ховає в бороді лукаву усмішку. Обіцяних бойовиків у кімнаті не видно. Може, теж десь по лісі мене шукають? Разом із гвардійцями.

− Дядечко, ти кликав мене? – цікавлюся, ігноруючи шоковані погляди гостей.

− Так, люба, − мій опікун теж підводиться, підходить до мене і вказує на королівських посланців. − Знайомся. Це лорд Ульрен Хатріл, радник короля.

Радник кланяється, демонструючи дуже правдоподібну радісну посмішку.

− Щасливий познайомитися з вами, ваша високість.

− Навзаєм, лорде Хатріл.

Киваючи, я уважно розглядаю чоловіка, зіставляючи враження, що вже в мене склалося, з тим, що бачу. Злегка повненький, лисуватий, непоказний. Але погляд проникливий та гострий. Хитрий. Розумний. Інші не бувають радниками.

– І Євгер Занкор, головний секретар його величності, – продовжує знайомити мене з гостями дядько.

Ну що ж. Тут гусак, як гусак. Високий і худий, як я й думала. Світловолосий. Не носатий, щоправда. Від почуття власної значущості та гонору ледь не лускається. Від його поклону повагою в мій бік навіть не пахне.

− Ваша високість, − вимовляє з показною чемністю. – Радий, що ви нарешті вшанували нас своєю присутністю. Ваш батько передав вам особисте послання.

Дістає з внутрішньої кишені запечатаний конверт і простягає мені.

Ось він, заповітний момент. Цього ти чекала, Аєталь?

Стискаю кулаки, дивлячись спідлоба на коричневий прямокутник у його руках. Демонстративно шепочу просту формулу заклинання магічної перевірки, хоча спокійно можу обійтися і мисленевим образом. Роблю це, щоб унеможливити наявність у конверті прихованих сюрпризів. Ще, щоб позлити Гусака. Але найголовніше, щоб дати собі час вгамувати нервове тремтіння в пальцях.

Болотно-сірі очі Занкора гнівно звужуються, він навіть відкриває рота, щоб обуритися, але висловитися йому не дає радник Хатріл. Мружиться хитро, схвально цокає.

− Така завбачливість робить вам честь, принцесо. Впевнений, його величність схвалить вашу обережність. У наш непростий час треба завжди бути напоготові. Чи не так, шановний Занкоре?

Той бурмоче щось незрозуміле, але я вже не слухаю. Беру в руки конверт і розламую сургучну печатку. Розгортаю лист і, намагаючись не показувати свого нетерпіння, уважно читаю:

«Дочко моя, Аєталь, ти потрібна своєму королівству та народу. Твій молодший брат не показав достатньої сили, щоб виправдати покладені на нього надії. Тепер у тебе є можливість довести, що маєш більше характеру, і що саме ти здатна виконати свій обов'язок, як справжня спадкоємиця королеви Мілрет. Чекаю на тебе в Осіріні.