Розділ1

Підтягнувшись, я обережно переставляю ногу, чіпляючись носком за черговий виступ і переміщаю центр ваги, знявши зайве навантаження з рук. Примружившись, оцінюю маршрут, що мені залишилось подолати.

Ха. Майже на місці. Головне тепер не втратити пильність, бо летіти мені доведеться далеко і боляче.

Давши собі кілька секунд на перепочинок, лізу далі, із задоволенням відзначаючи, що стала набагато витривалішою і спритнішою за минулий рік. Минулого разу я ледве дісталася до цього проклятого дерева, кілька разів мало не зірвавшись. Добре, що дядько не знає, де росте його омріяний піктарус.

Втім, жаданий він не лише для дядька Торалда, а й для мене самої. Парочкою цікавих стріл із цієї чудової деревини я свою колекцію обов'язково доповню.

Щоправда, доведеться добряче поскніти над їхньою магічною начинкою, щоб вони пробивали фізичні щити, як мені того хочеться. А терпіння і посидючість, на жаль, не зовсім мої чесноти, хоч усі змалечку намагалися виплекати в мені ці корисні якості. Дядько Торалд – взявшись навчати мене артефакторики, а тітка Маріель – намагаючись прищепити мені любов до істинно жіночих занять й постійно саджаючи мене за всіляке рукоділля. І якщо в першому випадку я все-таки досягла певних успіхів, шляхом приборкання власної непосидючої вдачі, то до другого любов в мене вперто не прищеплювалася, попри всі старання, мої й тітоньки. І тут навіть мій дар, котрий повсякчас вимагає виходу, не винен. Просто користь артефактів для мене незаперечна. А от навіщо мені вишита подушка, якщо я і на звичайній добре висипаюся, хоч убийте, не розумію. Але тітці про це знати не обов'язково. Бо це образить її почуття й сприйняття прекрасного.

Закинувши ногу на потрібний мені виступ, я з переможним почуттям підтягуюсь востаннє і закидаю своє тіло на скелю. М'язи приємно ниють після виконаної роботи, і я, перевернувшись на спину, дозволяю собі кілька хвилин полежати в тіні того самого піктаруса, насолоджуючись сонячним світлом, одним з останніх погожих осінніх днів та відчуттям повної свободи. Мені настільки добре зараз, що всі печалі здаються несправжніми й далекими. Вони там, в іншій реальності. А тут і зараз є тільки я, шум водоспаду, кострубаті гілки дуже рідкісного і цінного дерева над головою і бездонне небо, що сліпить очі. А ще нагрітий сонцем камінь під спиною та м'який мох. Краса.

Та і які печалі? Я майже вільна тут, у родовому замку моїх опікунів, у віддаленій провінції королівства Еббон. Можу жити, як забажаю, бо нікому, окрім дядька Торалда і тітки Маріель, немає до мене діла... І не буде.

Нещодавно я підслухала їхню розмову, з якої зрозуміла, що навіть заміжжя мені, швидше за все, не світить, тому що мій чоловік може надумати скористатися юною дружиною, щоб претендувати на її спадок. Мій таточко такого точно не допустить.

Тож доведеться мені жити в замку Адарин все своє життя. Чим не чудова перспектива? Просто чарівна, як каже тітка Маріель. Ага. І гіркота до горла підкочує зовсім не від смутку. Це все молоді голки туйника, які я зжувала дорогою до скель, винуваті. Це вони гірчать на губах, а не відчуття гіркої несправедливості. Та й змінити я нічого не можу, тож не варто й думати про це зайвий раз.

А от братися до задуманого вже явно треба. Час не стоїть на місці, і сонце скоро буде в зеніті. А на мене ще вдома деякі справи сьогодні чекають. Тому досить валятися.

Обережно підвівшись на ноги, я оглядаю дерево, ретельно вибираючи гілки, які рубатиму. Відстібаю від пояса прихоплену з цією метою сокирку і беруся за справу, заодно прикидаючи в голові, які поєднання дерева та каменю дядько цього разу спробує використати, і що з цього вийде. Цікаво, він мене допустить до своїх досліджень, чи вже готовим результатом вражатиме?

Піктарус невисокий, стовбур химерно вигинається, покручений зимовими вітрами, майже нависаючи над урвищем. Дістатися до гілок, що підходять мені за віком й розміром, досить складно, та й деревина у нього зараза тверда. До того часу, як я закінчую, руки вже гудуть. Але мені не звикати. Обв'язую мотузкою зрізані гілки, стягуючи в зручну, акуратну запашну в'язку, потім знімаю свою куртку, м'які чоботи, штани, скручую свої речі в згорток і прив'язую до здобутого мною добра. А далі піднімаю це все, додаю заклинання з потрібною силою імпульсу і, точно розрахувавши траєкторію польоту, кидаю  вниз.

Тепер можна і побалувати себе довгоочікуваною нагородою. Тим паче що скоро вдарять морози й моя заборонена забавка стане неможливою.

Лазити по холодних скелях босою і майже роздягненою ще те задоволення, але ж не стрибати мені в озеро в чоботях − їх потім сушити довго. Та й плавати незручно.

Від передсмаку і страху аж дух забиває. І в міру того, як я підбираюся до стрімкого водного потоку та стрімчака, з якого він з гулом падає вниз, моє серце все відчутніше починає прискорювати свій біг, розганяючи кров по судинах.

А коли випростуюсь в повний зріст на краю, вдихаючи наповнене бризом повітря, здається, що варто лише руками змахнути і я злечу над цими скелями, озером, лісом… Полину над любим серцю краєм ген далеко, назавжди вільна.

Підставляю сонцю та вітру обличчя, насолоджуючись цим відчуттям. Роблю глибокий вдих, розводжу руки в сторони й відправляю своє тіло в божевільний політ.

Мить вільного падіння і дикий захват, що розпирає зсередини.

Легкість та сталева напруга в кожному м'язі.

Роблю перекид і стрілою входжу у воду, пробиваючи ногами її поверхню. Холод і нищівний тиск зусібіч цілковито мене оглушують на частки секунди, але вже через хвилину я випливаю на поверхню, відпльовуючись і не стримуючи щасливого сміху. Серце гуркотить, здається, у вухах. Все навколо грає надзвичайно яскравими барвами. Я обожнюю це життя, не зважаючи ні на що.

− То ось чим ти займаєшся, коли тікаєш із замку? А я все думав, може, з яким смертником зустрічаєшся, – доноситься до мене з берега чоловічий голос, змусивши різко розвернутися.

Кого ще демони принесли?