Розділ 74

Але ні того дня, ні наступного, ні навіть через добу Кейн не з'являється. Тривога оселяється в серці, раз у раз спонукаючи сумніви — а раптом він мене забув, а раптом втомився чекати. Навіть здоровий глузд, який недавно міркував про вигоду шлюбу зі мною принца Леданії, тепер не в силах мене заспокоїти.

Цікава книга, яку я намагаюся читати сидячи на зручній лавці в зимовому саду, мимоволі опускається на коліна, і я знову пірнаю у спогади. Одна за одною прокручуються в голові картинки, починаючи від нашого знайомства та першого поцілунку і закінчуючи відчуттям його куртки на моїх плечах. Я не знаю, куди вона поділася потім, може, забрав, а може, загубилася під час транспортування мене до палацу, але зараз я б із задоволенням знову в неї загорнулася.

— Ваша високосте, — на доріжці з'являється лакей. — До вас гості.

— Хто? — безпристрасно запитую, а в самої вже серце калатає в грудях, немов заячий хвіст.

— Хтось, хто назвався Кейном, — губи чоловіка злегка тремтять. — Інші титули і родове ім'я юнак вважав за краще не оголошувати. Сказав — ви зрозумієте.

От ручаюся, сім'я вже давно в курсі, хто до нас завітав і тепер із напругою чекає, чим закінчиться наша розмова.

— Добре, — киваю я, ледь не підстрибуючи від нетерпіння. Приховувати емоції стає дедалі складніше і складніше. — Я чекатиму його тут.

А коли лакей іде, я відразу ж схоплююся на ноги і беруся нервово крокувати стежкою. Химера, що дрімає біля мене і всі ці дні не відходив від мене ні на крок, лише ліниво підіймає голову і, помітивши, що я нікуди не йду, заспокоюється і знову кладе її на м'які лапи.

— Єсеніє! — знайомий голос миттю, як рукою, знімає мою знервованість.

Я повільно повертаюся, у хвилюванні стискаючи долонями поділ сукні. Мені шалено хочеться кинутися до нього, повиснути на шиї, обійняти, поцілувати. Але чи доречно це для королівських дітей, чи доречно мені вішатися на тепер уже короля сусідньої держави?

Але ці умовності, схоже, для самого Кейна нічого не значать. Він миттю долає відстань, що нас розділяє, і підхоплює мене на руки.

— Сеня, як же я сумував, — притискає він моє мліюче від щастя тіло до своїх грудей.

— Але ти не приходив, — ображено шепочу йому на вухо. — Забув про мене?

— Я ні на мить про тебе не забував, — серйозно дивиться він мені в очі. — Кожен день, кожну секунду я пам'ятав про тебе, про моє непосидюче дівчисько. Єдине, що мене заспокоювало, що в себе вдома ти навряд чи знайдеш пригоди на одне дуже чарівне місце, і мені не доведеться знову це саме місце рятувати.

Миттю спалахую до коренів волосся і беруся зніяковіло погладжувати візерунки на його камзолі.

— То чому так довго не приходив?

— Я не міг. Ми працювали день і ніч, щоб розгребти проблеми, які нам залишив мій нешановний дядечко, але навіть половини не зробили. На це будуть потрібні не тільки місяці, а боюся, що роки, — похмуро каже він, сідаючи на лавку, прямо на те місце, де ще недавно сиділа я, і влаштовує мене у себе на колінах. — Але я хотів запитати...

Підводжу на нього здивований погляд, почувши в інтонаціях його голосу невластиве для Кейна хвилювання.

— Запитуй, — наївно кліпаю віями.

Він акуратно зсаджує мене на лавку, а сам стає на одне коліно і бере мою руку у свої теплі долоні. Давка грудка здавлює горло, і я притискаю другу руку до грудей, намагаючись заспокоїти калатаюче серце.

— Ваша високосте Єсеніє ан Рієль, ви вийдете за мене заміж? — його голос трохи тремтить, видаючи переживання.

Я не знаю, що сказати. Сумніви знову накривають хвилею, але я зовсім не хочу їм піддаватися. Мені й страшно, і радісно водночас. Але як передати словами, що я відчуваю, що я хочу, я абсолютно не знаю.

— А де каблучка? — раптом запитую несусвітню дурницю, бо ця дурниця єдине, що сформувалося в більш-менш словесну відповідь.

— А каблучку, моя кохана, — зніяковіло гмикає Кейн. — Я подарував тобі давним-давно, коли вирішив, що ти будеш моєю. Ти її досі носиш?

Намацую крізь тканину сукні край персня і судомно зітхаю. Ось і відповіді на мої сумніви. Каблучка явно потрапила до мене в руки до того, як Кейн дізнався хто я.

— То ти згодна, — примружується хлопець. — А то я хвилюватися починаю.

— Звісно, згодна, — тихо схлипую від щастя і отримую гарячий пекучо-солодкий поцілунок.

А коли мої губи вже болять, а дихання просто не вистачає до помаранчевих плям перед очима, ми відриваємося одне від одного, але продовжуємо сидіти міцно обійнявшись.

— Ти ж дозволиш мені закінчити навчання? — тихо запитую про всяк випадок.

— Якщо тобі цього хочеться, — спокійно відповідає Кейн.

— Хочеться. Хочу бути освіченою королевою, — киваю я, і знову замовкаю.

Шурхіт гравію на доріжці змушує нас зніяковіло відсахнутися одне від одного.

— Ваша високосте, ваша величносте, — з'являється в полі зору недавній лакей. — Стіл до вечері накритий. На вас чекають. Там уже прибули з узбережжя лорд і леді Бігс, і звеліли передати вам, що їм так само кортить познайомитися з обранцем своєї єдиної онучки.

— Ти ж залишишся з нами, — хитро всміхаюся. — Нам є що сказати моїм рідним. Впевнена, бабуся і дідусь будуть від тебе в захваті. І мама. І Конрад... І навіть, може, тато. Але він у мене суворий...

— А куди я дінуся, — театрально зітхає Кейн, підіймаючись із лавки і подаючи мені руку.

Ми повільно пліч-о-пліч покидаємо зимовий сад, і вже при самому виході я розумію, що забула книгу на лавці. Обертаюся назад і зустрічаюся поглядом із Химерою. 

Тієї ж секунди перед очима починають зі швидкістю кадрів у кіно миготіти картинки майбутнього — наше весілля, пишне, веселе і трохи навіжене, перша шлюбна ніч у маленькому маєтку на березі моря, троє чарівних малюків, що граються на пляжі, збираючи черепашки та будуючи замки з піску, і не старіючий вірний Химера, який повинен був за всіма законами магії покинути мене в день мого повноліття, бо провідника я вже більше не потребую.