Розділ 73

Пізніше, коли ми, трохи заспокоївшись, лише витираємо мокрі щоки і тихо зітхаємо, як і раніше, міцно тримаючись за руки, я беруся розповідати мамі про свої пригоди на Землі та в академії. 

Матуся мене уважно слухає, не перебиваючи, тільки часом хмурячи світлі брови і судомно стискаючи мої пальці у своїй долоні, коли я згадую про якийсь небезпечний момент. Звісно, усе я їй не розповідаю, намагаючись приховати найстрашніші моменти.

— Тепер ти вдома, сонечко, — вона береться погладжувати мене по волоссю, коли я закінчую розповідь. — І тобі більше нічого не загрожує. Гуртожиток коледжу вже перевірили вздовж і впоперек, тепер там така охорона, що й миша не проскочить. Але якщо хочеш знати нашу думку, то ми з татом, як і раніше, тепер навіть більш твердо, наполягаємо на твоєму навчанні вдома. Ми запросимо найкращих фахівців, найкращих викладачів. Самому професору Вульшнепу буде за честь навчати таку талановиту віщунку, як ти.

Мама вичікувально дивиться на мене. А в мене в голові крутяться спогади про те, як мене вкрали татові вороги, підкуплені спецслужбами Леданії на чолі з бридким Гейєлордом, якраз таки прямо з коридору гуртожитку, коли я, прийнявши вечірній душ, поверталася до своєї кімнати. Прямо в банному халаті, капцях і з рушником на голові вкрали, мерзотники.

— Я в коледж не повернуся, — похмуро повідомляю, і перш ніж мама зрадіє моєму рішенню, поспішно додаю. — Я буду далі вчитися в ААМі. Там теж досить сильна кафедра віщування.

— Сеня, — здивовано вигукує мати. — Навіщо? У Ладоні теж безліч чудових навчальних закладів. Тебе приймуть на другий семестр з розпростертими обіймами. І ти... ти будеш поруч... з нами.

— Мамо, я можу на кожні вихідні до вас через портали приходити, — м'яко всміхаюся.

— Так, але... — заминається мама, але потім, щось згадавши, уточнює. — Це все через того хлопчика. Через Кейна.

Вона допитливо і з розумінням зазирає мені в очі.

— Не тільки, — розсіяно гладжу її по долоні. — Розумієш, мам. Тут усі знають, хто я. Ти кажеш, з розпростертими обіймами готові прийняти? А кого вони готові прийняти? Мене чи принцесу Єсенію. Там... Туди... Туди я сама вступила... Нікому не відома сирота... Звичайна дівчинка. Я пам'ятаю, як мене вчили в коледжі, як підлабузнювалися всі переді мною. Це дратувало і засмучувало. Я ніколи не була впевнена в тому, що чесно заслужила свої оцінки. В ААМі мене не знав ніхто. Я потрапила в найгіршу групу, займалася, як проклята. Не все в мене виходило, але... Усі-усі мої оцінки... вони заслужені, у цьому немає сумніву.

— Але ж тепер так уже не буде, — мамині очі світяться занепокоєнням. — Усі вже знають, що ти дочка Доріана. Чутки швидко розлетяться.

— Але я-то знаю, як було, — втомлено похитую головою. — У мене друзі там справжні, розумієш? Якщо вони дружили з сиріткою Сенею, то з принцесою теж порозуміються.

— І все ж Кейн тут теж грає свою роль? — лукаво дивиться моя прониклива мама.

— Грає, — не відпираюся я.

— Гаразд, поговоримо про це пізніше, — зітхає мама. — Зараз у тебе все одно зимові канікули. Усіх студентів відправили по домівках, автоматом зарахувавши іспити, і поки відновлюють руйнування в навчальних і житлових корпусах — вони не дуже постраждали, але певного ремонту потребують — у нас є час подумати і все зважити.

Ми ще кілька хвилин сидимо, замислившись кожна про своє і просто насолоджуючись одна одною, а потім двері, скрипнувши, відчиняються і в кімнату влітає чорноволосий вихор.

— Сенько! Тато сказав, що до тебе вже можна! — міцно стискає мене в обіймах молодший дванадцятирічний братик Конрад.

Обіймаю його у відповідь, відчуваючи, як під моїми руками ледь помітно здригається спина. Хлопчик явно стримується, щоб не заплакати — все-таки занадто дорослий — але я уявляю, як йому було без мене, адже ми завжди з ним були дуже близькі. Мені-то легше вдалося пережити розлуку, не пам'ятаючи нічого про рідних.

— Він дуже переживав, — тихо пояснює тато, який прийшов разом із ним.

— У мене навіть нівл зник, — тихо шепоче мені по секрету братик.

Нівл це його двійник у звіриному вигляді. Сірий вовк, який виникав, немов зітканий із туману, і охороняв мого братика. У тата був такий самий, але він загинув. Дуже давно. Ще до народження Конрада. Захищаючи мою маму, загинув, коли її вкрали погані люди і хотіли з нею зробити жахливі речі.

— Ми повернемо твого нівла, — обіцяю Конраду, м'яко проводячи по його волоссю з наміром пригладити неслухняні, вічно розпатлані темні кучері.

— Як ти, мила? — цілує мене в лоб тато, сідаючи поруч із мамою. — Лікар тебе оглядав і сказав, що ти повністю здорова, просто дуже виснажена.

— Добре, тат, — усміхаюся, скліпуючи сльози, що знову набігли. Темне волосся батька тепер щедро припорошене сріблястою сивиною, і я навіть думати не хочу, що довелося пережити моїй родині, поки мене не було. Серце ниє в грудях, не припиняючи. Як добре, що все позаду.

— Мила, — зніяковіло відкашлявшись, пильно дивиться на мене батько з незрозумілим виразом на обличчі. — Тут учора один юнак, думаю, він тобі цілком відомий, просив у мене твоєї руки. Уже тричі просив, між іншим.

— І що ти відповів? — завмираючи, питаю, одразу ж здогадавшись, про кого йдеться.

— Що вирішувати тобі, — знизує плечима тато. — Він наполегливо просить побачитися з тобою, щодня прибуваючи порталом з Авердіна.

— Он як? — підіймаю брови і переводжу погляд на вікно.

— Тож що наступного разу Лендону відповідати, коли принц Ніколас з'явиться в нас на порозі? — дбайливо уточнює татусь.

Я задумливо хмурюся, а в шию мені весело хихикає брат.