Розділ 71

Кінь злякано ірже, стає дибки, і ми валимося прямо на землю. Удар об тверду, утоптану тисячами ніг, копит і коліс, поверхню виходить жорстким, до блискучих зірочок перед очима і прикушеного язика. 

Кілька секунд потрібно, щоб прийти до тями. Я лежу на боці, намагаючись вдихнути повітря, але виходить лише роззявляти рот, як викинута на берег риба. Промерзлий ґрунт боляче дряпає щоку, а холод, що пробирається крізь одяг, трохи прояснює туман у голові. Смак крові в роті викликає легку нудоту, доводиться вивернутися і сплюнути на землю.

Мені б згорнутися калачиком, колисаючи забите плече, але на подібну слабкість зовсім немає часу.

Обережно підіймаюся на карачки, озираючись у пошуках назгула. Він лежить на спині з іншого боку дороги, щільно прикривши очі. Живий чи ні? Утім, не має значення. Добре б утекти... Але моєї шкіри раптом торкається холод металу, і я згадую, що в мене на шиї бомба, яка невблаганно відраховує хвилини, які мені залишилося жити. Якщо Георг загнеться, то мене розірве на тисячі маленьких Сеньок, і ніхто не зможе допомогти.

Легенько підчіплюю крижаний ланцюжок і помічаю, що він щільно переплутався з мотузкою, на якій висить каблучка. Дбайливо розмикаю сплетені підвіски і ховаю перстень під сорочку. Прикраса нагадує мені про Кейна, і в серці розростається тривога, тільки переживаючи тут, стоячи в позі собачки, я нічого не зможу зробити, навіть самій собі допомогти. 

Повільно намагаюся випрямитися і знову падаю на коліна. Та щоб тебе ритольники покусали! Звідки така слабкість? Через голод? Або зламаний блок, накладений психологом на мої спогади? Вони й досі рваними шматками спливають на поверхню пам'яті, а потім знову губляться в хиткому тумані, викликаючи гострий головний біль.

Годинник теліпається на шиї огидним маятником, притягуючи увагу. Схожим любив гратися Юрій Федорович, і я його, правду кажучи, відверто ненавиділа. Так і хочеться зірвати із себе блискучу дратівливу штуку, яка каменем відтягує шию. Але цієї миті золотистий циферблат починає вібрувати. Він тремтить, посилаючи легкі хвилі, що поколюють, по ланцюжку, і тихенько клацає. 

Перед очима темніє. Я не встигла. В останньому ривку хапаю годинник і намагаюся здерти його із шиї, але металеві ланки чіпляються за розпущене волосся, намотуючи пасма, як спагеті на виделку. Схлипую від болю і відчаю та з усієї сили рву ланцюжок. Артефакт у руці нагрівається і з гучним ляском перетворюється на попіл, обпалюючи жаром долоню. 

Не розуміючи дивлюся на те, що залишилося від бомби, здивовано кліпаю очима. До болю знайома картина спливає в пам'яті, поки сірий попіл просочується крізь пальці й розноситься вітром, що піднявся. Знищена дарка! Перстень зруйнував артефакт! Я тепер вільна!

Полегшення, що охопило мою душу, немов дає сили, і я з подвоєною енергією схоплююся на ноги. Досі я навіть не помічала, наскільки давила на мене наявність на шиї бридкого небезпечного годинника.

— А куди це ти зібралася, принцесо, — хрипить повсталий назгул, недбало пограючи кинджалом. Утекти хочеш? То мій ножичок миттю тебе наздожене.

— Я тобі потрібна жива. Ти мене не вб'єш, — самовпевнено заявляю, ретельно ховаючи невпевненість і страх.

— То я і покалічити можу, або поранити. Буде боляче! — гмикає чоловік, продовжуючи демонстративно смикати в руках зброю.

Тільки я й оком кліпнути не встигаю, як чується оглушливий постріл, і рука цього мерзенного гада забарвлюється в червоний колір, а ніж із тихим стуком падає на землю.

— Супротивників потрібно підбирати собі під силу, «сміливцю» — знущально гмикає Кейн, виникаючи прямо поруч зі мною і заступаючи спиною.

— Ти як тут опинився? — здивовано шепочу, стискаючи голову долонями. Біль накочує з подвоєною силою, до помаранчевих плям перед очима.

— Павутинка творить дива, — тягне друг, багатозначно глянувши на мене. Це що, з натяком, що я даремно десь свою залишила? Хоча, як я її могла взяти із собою. Не носити ж увесь час у кишені? Може, здалося? Але Кейн, не помітивши мого замішання, продовжує. 

— А таємні ходи під містом дозволяють суттєво скоротити дорогу. Стародавні дуже постаралися, щоб у разі облоги жителі могли безперешкодно покинути Авердін. А тепер будь ласкава, акуратно зніми з мене куртку і накинь на себе.

— Що? Навіщо? — не одразу розумію мотив його дій.

— Зуби в тебе так цокають, що в мене вже вуха закладає, — смикає куточком губ у ледь стримуваній усмішці Кейн. — Знімай!

— А як же ти? Тобі ж теж буде холодно, — мнуся я, з пожадою поглядаючи на одяг. Але відбирати у хлопця єдиний захист від холоду якось нечесно... Здається...

— Єсеніє! — з натиском вимовляє Кейн і нагороджує таким поглядом, що руки самі тягнуться до шкірянки на його плечах.

Із насолодою кутаюсь у теплу, нагріту його тілом куртку і прикриваю очі. Його запах огортає мене, змушує вткнутися носом у комір і вдихати, вдихати, відчуваючи приємне умиротворення. Навіть голова потроху минає.

Назгул, побачивши, що ми відволіклися на розмову, робить необачну і досить-таки дурну спробу втекти, але його зупиняє постріл у землю якраз біля ступні.

— Смикнешся ще раз — прострілю колінну чашечку, — похмуро обіцяє Кейн. — Гейєлорд уже відданий до рук Альянсу, і на тебе чекає та ж доля.

— А що з Джером? — завмираючи, запитую, внутрішньо похоловши від страху. Спогади про його бездиханне застигле тіло викликають тремтіння.

— Його доставили в лічницю. Цей покидьок йому легеню пробив, але наші лікарі сподіваються на краще, — злегка втішає мене Кейн, але тривога все одно скалкою залишається в серці.

Нашу розмову переривають знову, але цього разу не назгул своїми безглуздими стараннями втекти, а тупіт копит і брязкіт збруї, а цятка пилу, що виникла було вдалині, набуває обрисів вершників, які виявляються вартовими Алігії та Леданії і королем Доріаном власною персоною.

Вартові швидко беруть лиходія в оборот, сковуючи по руках і ногах, обшукують на наявність небезпечних артефактів, дістають кілька вельми підозрілих штучок із кишень і в очікуванні застигають, дивлячись на Кейна і короля Доріана.