Розділ 70

— Мамо! — тихий вигук зривається з губ білястою хмаркою пари. — Матусю!

Я кидаюся до неї, але мене зупиняє рука назгула, що міцно стискає плече.

— Ну що? Переконалися! — запитує він і витягує з кишені жилета годинник, який одразу ж вішає мені на шию. — А тепер усі розійдіться. На шиї в принцеси вибуховий артефакт із чітко позначеним часом вибуху... — рука Георга прокручує маленьке коліщатко збоку циферблата. — Зняти його ніхто не зможе, крім мене...

Люди злякано розступаються, дехто і зовсім поспішно покидає двір ААМу, стояти на місці залишаються чоловік і жінка — мої батьки.

На очах у мене закипають сльози, я дивлюся на них, і спогади накочують на мене, немов морські хвилі на прибережний пісок. З горла виривається тихий стогін, коли голова вибухає болем, немов у ній щось ламається, гнеться, корчиться, перекручуючи, як на м'ясорубку, нутрощі, зриваючи виставлену греблю. 

Ноги підкошуються, немов ватяні, і я починаю повільно осідати на підлогу. Чоловік мене підхоплює, міцно стискаючи руку трохи вище ліктя, ледь не вивертаючи її з суглоба, але цей біль дзвенить десь зовсім далеко, на задвірках свідомості. Зараз мене більше хвилює той невидимий молот, який безжально розбиває мій мозок на млинець.

— Ви все чули, — волає назгул, і цей крик, немов дриль, свердлить барабанні перетинки у вухах. — Відійдіть. Інакше їй не жити! Ні їй, ні всім, хто тут знаходиться. Вибухова хвиля рознесе вас на кілька десятків ярдів.

— А сам не боїшся загинути? — спокійним голосом запитує чоловік.

І тільки я, обережно глянувши з-під вій, помічаю на його обличчі справжнє занепокоєння, бліді, твердо зімкнуті губи, стиснуті до побілілих кісточок кулаки, тривогу в очах, які чіпко оглядають кожен сантиметр мого тіла.

— Я й так труп! — ірже назгул. — У мене немає іншого виходу!

— Вихід є завжди, — вимовляє батько особисто в мене за сьогоднішній день уже набилу оскому фразу. — Здайся Альянсу, і смертну кару можуть замінити довічним ув'язненням. Ми знаємо, що ти був лише пішаком у грі Гейєлорда.

— Ні. Я жити хочу, а не існувати! — різко вигукує Георг. — Коня мені. Жваво!

— Ще будуть умови? — махає рукою кудись убік тато.

— Ви мені даєте коня... — задумливо тягне назгул, прикидаючи, що б іще додати. Мабуть, незапланованим вийшов цей терористичний акт. — Його сідельні сумки мають бути наповнені золотом. Я разом із принцесою відбуваю у відомому тільки мені напрямку. Не забувайте, таймер цокає в неї на шиї. Коли я впевнюся, що в безпеці, я вам повідомлю, де знаходиться дівчисько і як зняти артефакт.

— Як ми можемо вам вірити? — тремтячим голосом запитує мама, стискаючи долонями руку тата.

— Ніяк, — знизує плечима назгул, але це ваш єдиний шанс отримати доньку живою. Побачу за собою стеження, нарікайте на себе.

Далі для мене все зливається в карусель незрозумілих яскравих плям, які чергуються між собою. Шум у вухах тільки лише наростає, а голову ніби заповнює пухнаста м'яка вата. Я періодично приходжу до тями, а потім знову пірнаю в забуття.

Більш-менш починаю усвідомлювати, де я, тільки коли міська брама опиняється за спиною. Нудота посилюється, коли кінь починає скакати трохи швидше, вибираючись на путівець. Я щосили чіпляюся пальцями за гриву, серйозно побоюючись впасти і розбитися на смерть, хоча рука назгула досить-таки сильно стискає талію. Навіть занадто, до нудоти. Сьогодні моєму животу відверто не щастить, і я по-справжньому радію тому факту, що про обід для мене мої тюремники забули.

— Щось ти притихла, принцесо? Невже батьки не сподобалися? — єхидствує біля вуха Георг. — Або я до душі припав, і ти зі мною вирішила залишитися?

Я щось нерозбірливе мукаю крізь зуби, побоюючись, що щойно відкрию рот, то мене знудить, і продовжую далі мовчати.

— Гей, ти там не здохла часом, — потрушує моє безвольне тіло чоловік.

Тихо стогну у відповідь і знову прикриваю повіки, встигнувши помітити примарну сіру тінь, що майнула під копита коня.