Розділ 69

Він крокує прямо до нас і миском чобота гидливо відкидає тіло хлопця, мене ж, нахилившись, різко смикає на ноги.

— Гадаю, Ніколас уже зустрівся зі своїм дорогим родичем, — гмикає чоловік, міцно стискаючи моє плече.

— Будь упевнений, — гнівно шиплю, намагаючись не помічати болю. — І в цього самого родича немає абсолютно жодних шансів.

— Тут я з тобою не можу не погодитися, — тягне мене за собою Лайл. — Гейєлорд, звісно, хитрий і підступний. Але припустився маленької помилки. Знаєш якої?

Похмуро дивлюся на Георга. З чого це він раптом вирішив просторікувати про помилки короля-узурпатора? Але, судячи з того, що чоловік знову пускається в просторові пояснення, йому й не потрібна моя відповідь.

— Він свято увірував у свою силу, у те, що правитиме вічно, — смішок зривається з його губ. — А міністри його — щури улесливі, дозволяли йому так думати, безсовісно підлизуючись і під шумок розкрадаючи скарбницю. Ефект жаби в окропі, так би мовити.

Він ще щось віщає, розмахуючи вільною рукою, але я завмираю, вдивляючись у тіло блондина, що лежить долілиць. Мені здалося, чи його грудна клітка підіймається в диханні?

— Ворушися, давай! Чого застигла? — смикає за руку чоловік, байдуже пробігши очима по своїй жертві.

— Навіщо було людей мучити, ставити експерименти? — згадую я братські могили на кладовищі, нещасного маркіза, своїх друзів...

— Але ж страх це приголомшливий важіль управління масами, — вигукує мій співрозмовник, волочучи мене все далі й далі коридором, поки перед нами не виникають потаємні двері, що ведуть в актову залу. Ми прийшли туди, звідки починали. — Незважаючи ні на що, у країні багато хто був на боці колишнього короля і засуджував Гейєлорда. А він хотів, щоб ним захоплювалися. Хотів бути героєм, хотів утоптати в бруд повстанців і принца. А замість цього привів їх до влади. Комічно, чи не так? — гмикає назгул, кидаючи на мене зловтішний погляд.

— Обрегочешся, — тихо бурчу, відвертаючись від чоловіка. Дивитися на його єхидну пику бажання немає ніякого.

Ми швидко перетинаємо зал і хол, і опиняємося на ґанку головного входу. Тонка сорочка на мені надимається міхуром від пронизливого вітру, і під неї одразу ж проникає колюче морозне повітря. Шкіра миттєво вкривається мурашками. Я щулюся від холоду, зі здивуванням роздивляючись натовп перед академією. Тут і каранти, і міська варта, і маги, і просто роззяви, що проходять повз, а ще краєм ока я помічаю повстанців із натягнутими на обличчя банданами, що снують у натовпі.

Але найбільше привертає увагу четверо одягнених у червоні мантії магів, кілька вартових із гербами сусідньої Алігії та чоловік, що стоїть у центрі. Його погляд не відривається від мене, і серце тьохкає, немов уколоте голочкою. Щось знайоме, рідне мелькає в його образі, настільки близьке, що хочеться кинутися йому на шию і розревітися, виливаючи у сльозах страх, горе і самотність, яку довелося мені випробувати за все те життя, що я пам'ятаю.

— Єсю! Донечко! — високий жіночий голос пронизливо скрикує за спиною чоловіка. І тільки тут я помічаю Її. Красиву і золотоволосу, як сонце. Жінку з моїх снів.