Розділ 68

Душа йде в п'яти — ось це зараз про мене. Вогнепальна зброя чомусь здається мені набагато небезпечнішою, ніж будь-які інші, включаючи самовибухові артефакти. Можливо, уся річ у гостросюжетних фільмах, яких я переглянула безліч, але факт наявності — серце обривається, каменем ухає кудись униз і сидить там тремтячим від жаху зайцем.

Кейн ще хвилину дивиться на мене, не відриваючи погляду, а потім починає повільно присідати, опускаючи руку з револьвером.

— Відпусти Єсенію. Я зробив те, що ти сказав, — похмуро вимовляє хлопець, глянувши спідлоба на мужика за моєю спиною.

Тиск ствола трохи слабшає, але я все одно відчуваю його близькість, як і те, що чоловік будь-якої миті може вистрілити.

— Молодець, а тепер відійди до стіни, — шипить і сам обережно просувається вперед, як і раніше, продовжуючи прикриватися мною. — Я обіцяю відпустити дівчину, щойно її татусь виторгує для мене хороші умови.

— Ти ж розумієш, що це неможливо, — хитає головою Кейн. — Тебе звинувачують у державній зраді та злочинах проти людства. У тебе просто немає шансів.

— Шанс є завжди, правда ж, крихітко, — шепоче він мені на вухо, але дивиться при цьому на племінника.

Я нервово ковтаю і тихенько так, щоб не провокувати гада, киваю. Він має рацію — шанс є завжди, і в мене зокрема. Мої очі зустрічаються з поглядом Кейна, і я навіть зрозуміти не можу, але якимось незбагненним чином уже знаю, що потрібно робити. Може, це інтуїція, чи незрозумілий зв'язок між нами — важко відповісти, але, тим не менш, у моїй голові вимальовується чіткий план.

Страх охоплює мене, пробігає памороззю по шкірі. Я знаю, що другої спроби в мене немає. Один неправильний рух, необережний погляд, маленька незначна помилка коштуватимуть життя не тільки мені, а й Кейну, людині, яку я люблю всім серцем, яка для мене зараз усе — найрідніший, найближчий, найкоханіший.

Дихання збивається грудкою десь у горлі, тисне, не дає вдихнути кисень. На секунду прикриваю повіки, щоб заспокоїтися, а коли розплющую очі, Кейн ледь помітно киває, я різко йду вниз. Гейєлорд, не чекаючи від мене подібної підступності — адже я весь цей час беззаперечно робила те, що він вимагав, і навіть жодного разу не пікнула, обурюючись, — безперешкодно дозволяє мені зникнути з лінії обстрілу, а в руках друга з'являється другий револьвер. Лунає оглушливий постріл, а за ним ще один. Тушу лиходія відкидає до стіни, на плечі Кейна проступають криваві плями.

Я кидаюся до нього, і хлопець одразу ж прикриває мене рукою. Лунає ще один постріл, біля моєї голови бризками розлітається штукатурка. Я навіть не розумію як, але опиняюся за спиною Кейна. Коридор заповнює їдкий дим із запахом сірки та ще чогось віддалено знайомого і дуже неприємного. Супротивники ще кілька разів натискають на курок, а потім відкидають непотрібну зброю. Перезаряджати такі револьвери довго й клопітно.

— Сеня, біжи! — наказує мені Кейн і штовхає до виходу. — Швидко.

Я роблю кілька кроків у потрібний бік, але потім різко зупиняюся, помітивши, що він залишається на місці. Пляма на рукаві розповзається лякаючою червоною квіткою.

— А ти, — зазираю йому в очі. — Тобі потрібна допомога.

— А я залишуся. Потрібно затримати Гейєлорда і віддати під суд Альянсу, — Кейн одним різким рухом відриває рукав і швидко перетягує рану. А потім хапає, заряджений револьвер, що лежить біля стіни, на який обміняв моє життя.

— Ну ж бо, Сеня! — з натиском вимовляє він, а потім різко свистить.

Різкий звук луною відштовхується від стін і розноситься пустельним коридором. Дим потроху розсіюється, і я помічаю спину Гейєлорда, який віддаляється. Він затискає рану на боці і злегка похитується, але біжить досить-таки швидко.

— Я тебе тут не залишу, — кажу тихо, але вперто.

— Залишиш! Швидко! — свердлить мене поглядом хлопець.

Удалині чується легкий тупіт, з-за повороту протилежного до того, у якому зник дядечко, з'являється Джер.

— Ти довго... — кидає йому Кейн.

— Мене трохи затримали, — потирає збиті кісточки блондин і витирає кров на нижній губі.

— Відведи Єсенію. Я за дядьком, — кидає Кейн, і я навіть заперечити не встигаю, як він припускає за гадом, що ретирується. Я кидаюся за ним, але мене перехоплює Джер.

— Що ти робиш? Пусти! — відбиваюся настільки відчайдушно, ніби від цього залежить моє життя. — Йому потрібна допомога! Ти не бачиш? Він поранений!

Слова перемішуються зі схлипами та важким диханням.

— Ось я і допоможу, — незворушно повідомляє Джер, навіть не звертаючи уваги на мій опір. — Тільки здам тебе на руки батькам!

— Ні! — скрикую і починаю ще лютіше вириватися.

— Так! — парирує мій опонент. І більше не слухає моїх заперечень, а закидає мене на плече, немов лантух із борошном.

Я відбиваюся як можу, але сили не рівні, а хлопець ще й біжить. Моя тушка підстрибує на плечі, як тюк із сіном, до горла підкочує нудота.

— Мене зараз знудить... — стогну крізь зуби, ледве стримуючи грудку, що підступає до горла.

— Терпи, — блондин навіть на секунду не припиняє свій біг. — Якщо що, блюй убік. Улюблені штани я тобі не пробачу.

От не може він не сказати гидоту. Жахлива людина! Тихо схлипую, коли надто вже боляче його плече врізається мені в живіт, і тільки зараз звертаю увагу, куди ми біжимо.

— Джере! — злякано вигукую. — Ні! Повертайся! Там назгул! — беруся барабанити кулаками по його спині.

— Хто? — нарешті, пригальмовує хлопець, але рухатися в цьому напрямку не припиняє. — Я щойно звідти, і нікого там не зустрічав.

А-а-а-а! Ну як же пояснити цьому йолопу! У мене просто не вистачає слів. Хочеться кричати і битися головою об стінку.

— Відпусти ж мене, Джере! Я втекла від Георга Лайла, — видихаю через силу. — Відпусти. Мені важко говорити!

Кожне слово доводиться виштовхувати з великими труднощами, та ще й стежити, щоб від тряски не прикусити собі язика.

— А волати було легко? — гмикає хлопець, пригадуючи мені мою істерику.