Розділ 67

Інстинктивно прикриваю повіки, але зі звиклих до темряви очей усе одно котяться сльози. А коли мені нарешті вдається трохи прийти до тями і прокліпатися, помічаю, що не таке вже й яскраве це саме світло — всього-на-всього артефакт у руці в незнайомого чоловіка, що стоїть навпроти, і світильник на стіні, який він якимось чином увімкнув.

— Загубилася, дівчинко? — чоловік схиляє голову набік і криво посміхається. — Допомогти?

Відступаю на крок назад і хитаю головою.

— Дякую, дядечку, я якось сама, — відповідаю до пари поставленому запитанню.

Ох, і не подобається мені цей «помічник», хоч і не розумію чим. Ніби в зграї назгула я його не помічала, а для охоронця він одягнений не за статутом. Утім, навіть для звичайного пересічного жителя його камзол виглядає надто вже дорого. Ось це і викликає неясні підозри та смутну тривогу — що така людина, як він, тут забула?

— А я думаю, що все-таки потрібна, — робить крок уперед дядечко і простягає до мене загребущу длань.

Я ледве встигаю ухилитися, але бігти назад не варіант. Там назгул, який мене теж хоче спіймати, залишається один варіант: проскочити повз чоловіка вперед. Він великий і сильний, але я маленька і вертка, можна спробувати. Шанс хоч і невеликий, але я повинна ним скористатися.

Різко розвертаюся і кидаюся навтьоки. За спиною чується дзвін відкинутого світлового артефакта і тупіт — дядько важкий і огрядний — кроки звучать голосно, але це допомагає оцінити, наскільки швидко скорочується відстань між нами. А в потрібний момент різко гальмую, притискаючись до стіни, і присідаю. Переслідувач за інерцією пролітає повз мене, і я, не гаючи дарма часу, припускаю у зворотний бік. Але не встигаю й кілька метрів відбігти, як міцна рука дядечка чіпляє мене за пояс штанів і смикає на себе.

— Попалася! — гарчить цей хмир, притискаючи мене до себе.

Ремінь боляче врізається в живіт і змушує схлипнути від болю.

— А зараз ти будеш слухняною дівчинкою і підеш зі мною, — він спритно перехоплює другою рукою мій замахнутий кулак, який уже націлився врізати йому по носі. — Думаю, король Доріан за життя доньки готовий буде мені виторгувати кілька послаблень у представників Альянсу, — тихо собі під ніс бурчить чоловік.

Що він сказав? Хто? Якої доньки? У вухах починає шуміти, і знову чується знайомий гул, підлога під ногами здригається, а зверху на голову щось сиплеться.

— Дилетанти, — цідить крізь зуби мужик. — Навіть підірвати до дідька не можуть цю мерзенну академію!

— Хто? — мимоволі виривається запитання.

— Стули пельку, — злегка струшує мене за плече і штовхає вперед. — Воруши ногами, якщо хочеш цілою до батьків повернутися.

Слухняно роблю кілька кроків, але нас зупиняє до болю знайомий голос і клацання зведеного курка.

— Відпусти її, Гейєлорде!

Мужик тихо гмикає, і мені в спину впирається щось тверде.

— Ніку, як мило. Радий тебе бачити! — у голосі хмира, що тримає мене, немає і крихти хвилювання. Навпаки, чорна радість і зловтіха. — Тобі важлива ця дівчинка?

Чоловік повертається обличчям до того, хто говорив, закриваючи свою габаритну тушу моїм тілом. І в мене очі на лоб лізуть, бо Ніка я перед собою не бачу, зате на нас направляє дуло револьвера Кейн.

— Відпусти її, — цідить він крізь зуби, але його погляд швидко пробігається по мені, відзначаючи садна і синці, і його блакитні очі темніють від гніву.

— Опусти зброю, племінничку, — ласкаво шепоче гад за спиною, ще сильніше впираючи мені щось між лопаток. Я мимоволі кривлюся, намагаючись розібратися у всій цій плутанині — дядьки, королі, племінники, доньки. Голова йде обертом від великої кількості інформації. — Або твоє дівчисько, а вона, я вже зрозумів, тобі не байдужа, постраждає, — єхидствує лиходій. — У мене, знаєш, теж є козир у рукаві, чи не так, люба?

Із цими словами він знову дуже боляче натискає мені між лопаток, і до мене доходить, що це ствол револьвера.