Розділ 66

Поворот, за ним ще один. Прослизаю в бічний прохід, що веде до віварію, і затихаю в ледь помітній ніші між навчальною будівлею та повітряною скляною галереєю, що веде до лабораторій і підвалу, де тримають тварин. Повз гуркоче черевиками розлючений Лайл. У підвалі він мене довго шукатиме, ручаюся. Там купа кімнат із різними магічними та звичайними тваринками, яких ми вивчаємо, я в будь-якій із них можу ховатися.

Чекаю для певності ще кілька хвилин, принагідно розхитуючи вузол на зап'ястях, і біжу у зворотний бік. Мотузки слабшають із кожним кроком, а я до того ж не соромлюся смикати їх якомога сильніше. І за кілька хвилин, якраз коли встигаю добігти до дверей їдальні, мені вдається витягти з пут праву руку, а за нею вже й ліву визволити не проблема.

Притискаюся спиною до прохолодної стіни і намагаюся віддихатися. 

Отакої, навчальний корпус, звісно, постраждав менше від вибуху, але навіть тут помітні сліди впливу ударної хвилі — тріщини на стінах і стелі, діжки з рослинами, що попадали, розбиті вікна, картини, що валяються на підлозі... Але це дрібниці, головне, академія вистояла. А мені потрібно вирішити, куди бігти далі, просто так петляти, як заєць, немає сенсу.

Вийти через головні й бічні двері я не можу — впевнена, там пильнують вартові, які мене відразу ж затримають. Але ж є підземні ходи. І один із них точно веде назовні. Треба тільки дістатися до актової зали, де проходив бал на честь ночі Біди — от уже воістину біда тоді трапилася — і знову пройти тим самим шляхом, яким ми вибиралися з Кейном і Джером.

Намітивши план дій, уже почуваюся набагато впевненіше. Підозріло оглядаю коридор — чи не з'явився ніхто з варти. Будівлю трусонуло добряче, і вони будь-якої миті можуть піти перевірити по поверхах, як ідуть справи. Але, на щастя, приміщення порожнє і, крім свого важкого дихання, я не чую ні звуку. Що ж, по-моєму, назгул у віварії застряг надовго, а мені це тільки на руку.

Швидко перетинаю величезний вестибюль, зігнувшись у три погибелі, щоб не було видно мій силует через віконне скло — сама-то я на спину вартового, що застиг зовні, безперешкодно милуюся — і потрапляю в точнісінько таку саму галерею, як і та, з якої я вибігла. Але тут замість буфета двері якраз і ведуть у приміщення актової зали.

Смикаю за ручку і ледь не стогну від розчарування. Замкнено. Наглухо причому. Хоча... хоча в мене є невидимки, а зламувати замки я вже вмію. Тобто, як вмію — одного разу вийшло, має вийти й зараз.

Зриваю з голови шпильки і поспішно розгинаю та закручую їх так, щоб вони були потрібної мені форми. Руки тремтять, як у припадку, металеві затискачі ковзають, немов змащені олією, і одна зі шпильок таки примудряється вилетіти з рук.

— Так, Сенько, бери себе в руки. Жваво! — даю собі подумки стусана, нишпорячи по підлозі в пошуках відмички. Нарешті пальці намацують її, і я, підвівшись на ноги, беруся знову копирсатися в замковій щілині. Тут поспіх буде тільки зайвим. Мені потрібно чітко чути клацання механізму. Раз клацання... Два... Три... Відмінно! Тепер акуратно провертаємо і... Вийшло!

Двері, тихо скрипнувши, відчиняються, а я готова стрибати від радості, як баскетбольний м'яч на полі.

Ховаю відмички в кишеню і забігаю в зал, щільно причиняючи за собою двері. Не варто назгулу давати підказку, куди я пішла.

Потаємні двері знаходяться досить-таки легко. На топографічний кретинізм я, дякуючи Всесвіту, не страждаю і завжди без проблем запам'ятовую дорогу. Варто тільки хоча б раз пройти заданим маршрутом, і наступного разу я його з легкістю повторю.

Тепер головне, щоб і сам таємний хід був у порядку, а то раптом його через вибух завалило.

Від цієї думки буквально починає бити озноб.

— Будь ласка... Будь ласка... Будь ласка... — тихо шепочу і з побоюванням прочиняю двері. 

Тихенько прослизаю в потаємний коридор і починаю навпомацки рухатися вперед. На жаль, у мене зовсім немає ні звичайного ліхтаря, ні світлового артефакту. Покладатися доводиться виключно на пам'ять і тактильні відчуття. 

Рухатися виходить повільно, весь час мацаючи ногою простір попереду. Щоб не втрачати відчуття часу, відраховую кроки, які роблю. Так зберігається відчуття, що я кудись іду, а не стою на місці, бо суцільна темрява створює відчуття, що я просто зависла в невагомості й буду тут навічно.

І я вже майже вірю в те, що мені вдалося врятуватися, поки не натикаюся на щось тепле, велике, що підозріло нагадує людину. Від несподіванки скрикую і відскакую назад, а навколо спалахує яскраве світло.