Розділ 65

Вони відривають погляд від якихось паперів, які до цього скрупульозно вивчали, і втуплюються на мене з німим здивуванням. Я широко всміхаюся, сяючи, мов сонечко в жаркий полудень.

— Говори, — величаво махає рукою Таурус Різ. 

Назгул, окинувши мене зацікавленим поглядом, відкидається на спинку крісла.

Мило кліпаю віями і невинно запитую: 

— Що говорити?

Ух, які серйозні. Мені б боятися, але чомусь у душі прокидається дрібне капосне бісеня, яке щосили бажає показати цим гадам, де раки зимують.

— Те, що хотіла? — подається вперед цей недоректор, підозріло примруживши праве око.

— Я хотіла? — здивовано підіймаю брови і повертаюся до неандертальця.

Той, поперхнувшись повітрям, цідить крізь зуби: 

— Ну, ти ж волала, як потерпіла, що знаєш, куди втекли студенти!

— Я волала? — округлюю очі, ледве стримуючи усмішку.

Спокуха, Сенько, тримай себе в руках і грай роль блазня до кінця, поки це можливо.

— Ти! — з натиском вимовляє вартовий, смикаючи мене за руку. — Волала і стукала ногами по дверях, розповідала, що володієш інформацією про збіглих студентів.

— А-а-а! — демонстративно ляскаю себе по лобі долонею. — Це коли ти проговорився, що вони втекли?

Неандерталець блідне, за столом загрозливо гарчить назгул.

— Ну і? — змією шипить майстер Різ в очікуванні відповіді, недбало кинувши пітніючому від страху вартовому: — А з тобою ми ще розберемося...

Бідолаха після цих слів ще й зеленіє, а я повертаюся до ректора, який стікає злістю, і, невинно опустивши погляд, тихо шепочу: 

— Я вже забула.

Вартовий, злякано булькнувши, впивається пальцями мені в плече.

— Як забула? — скрегоче зубами Таурус.

— Дорога була занадто довгою... от воно й вилетіло з голови, — засоромившись, копирсаю миском туфлі натерту до блиску паркетну підлогу.

За спиною тихо завиває неандерталець, назрул смикає куточком рота, відверто бавлячись, а майстер Різ, схопившись зі свого місця, прямує до мене і дуже боляче хапає за друге плече. На першому продовжує висіти кліщем тремтячий вартовий.

— Знущаєшся, гнида паскудна? — притягує мене до себе чоловік.

Зло дивлюся йому в очі, відкинувши маску лагідності й покірності.

— Хто мої батьки? — запитую у відповідь, задираючи підборіддя. Нехай дивиться, нехай. Я його не боюся.

У цю мить по підлозі прокочується дивна хвиля, у тремтячому, немов від жару, повітрі розливається гул, від якого вмить закладає вуха. Потім чується вибух, будівлю академії встряхує. Ми, не втримавшись на ногах, розлітаємося в різні боки. Я падаю на попу і, ковзнувши до стіни, боляче вдаряюся об неї потилицею. На голову зі стелі сиплеться біла штукатурка, припорошуючи волосся і плечі, немов дрібні крупинки снігу. Зв'язані спереду руки заважають тримати рівновагу, я тільки й можу, що прикривати ними голову від більших шматків оздоблення, що падають зверху.

Після сильного поштовху прокочується пара-трійка слабших, а потім усе стихає. Ще хвилину сиджу нерухомо, очікуючи нових ударів, але коли вони так і не настають, обережно розплющую очі й озираюся навколо.

Уся підлога вкрита уламками вапна та білої фарби, стіни прорізані сіточкою тріщин, немов величезні невидимі павуки окутали їх у своє павутиння. За кілька кроків від мене тихо стогне неандерталець, привалений особливо великим шматком стелі. Біля протилежної стіни лежить, не ворушачись, Таурус Різ, під головою в нього розтікається червона калюжа, а зверху на ньому спочиває металевий секретер для документів. З-під дубового масивного столу повільно показується голова назгула.

Обережно підіймаюся на ноги і по стіночці, по стіночці пробираюся до виходу. Треба валити, поки не пізно.

— Стій! — кричить за спиною назгул.

Але гнівний оклик ще більше підстьобує моє бажання бігти, і я вже припускаю щодуху. Зв'язані спереду руки, звісно, заважають — ніколи б не подумала, що це настільки може сповільнювати біг — але часу на те, щоб розв'язати зап'ястя, зовсім немає. За кілька хвилин Лайл вибереться зі свого укриття і кинеться в погоню, а в нього є суттєва перевага переді мною.