Розділ 64

Від удару об землю перехоплює подих. Хапаю ротом повітря, відчуваючи, як від жаху стискаються легені, не в силах наповнитися киснем, і… розплющую повіки. 

Холодний піт виступає на лобі, я з полегшенням проводжу по ньому рукою. Це був лише сон. Або... або не сон?

Схоплююся на ноги і кидаюся до дверей. До біса обід! Треба звідси забиратися! Повертаюся спиною до дверей і беруся бити п'ятою. Двері тремтять, брязкає засув, дзвенить навісний замок, що б'ється об нього. Цю какофонію, ручаюся, хто-небудь уже точно почує.

За кілька хвилин засув і справді брязкає, а двері стрімко розчиняються. Я ледве встигаю відскочити вбік, щоб не впасти.

— Чого ти тут розбуянилася, шмакодявко? — зло свердлить мене очима величезний щокастий здоровань, що стоїть на порозі. Одягнений він у формений камзол карантів, але такий зашарпаний і нікудишній, немов його з чужого плеча видали, причому перший власник ходив у цій формі все життя і в ній же упокоївся з миром.

— Мені потрібно побачити... головного вашого... наз... майстра Георга Лайла, — забувшись, ледь не обзиваю придуманим прізвиськом їхнього ватажка. Таке б точно його поплічникам не сподобалося.

— Навіщо він тобі? — хмурить брови вартовий, чим настільки гостро нагадує мені неандертальця... вгодованого такого неандертальця, рум'яного, що я буквально очікую, як він витягне з-за спини свою дубину і побіжить полювати на мамонта.

— Потрібно, — так само коротко відповідаю. А раптом у нього і з мізками така ж біда, як у первісних людей. — У мене є важлива інформація.

— Ніколи йому. Студенти втекли, — бурчить мужик, а потім настільки широко розплющує очі, що мені здається — вони ось-ось випадуть з орбіт. Треба ж, проговорився!

Широко всміхаюся і подумки бажаю удачі друзям. Бачачи мою сяючу від щастя мордочку, неандерталець похмурніє ще більше.

Напускаю на себе суворий вигляд і змовницьки шепочу: 

— А якщо я розповім куди, як думаєш, твій начальник зацікавиться?

Видавати друзів я, звісно, не збираюся. Мені просто потрібно вийти звідси, а там буду розбиратися по ходу справи. Впевнена, нічого поганого ці гади мені не зроблять, я їм потрібна жива і відносно здорова. Утім, як і собі, а, залишаючись у камері, я цього забезпечити не можу. Бо як свідчить моє видіння-сон, живою я звідси не вийду.

— Ну? — вичікувально підіймаю брови, поки вартовий, наморщивши лоба, посилено міркує. — Гаразд, не хочеш, як хочеш. Не мені потім перед майстром звітувати у втрачених відомостях.

Демонстративно повертаюся спиною до співрозмовника, не особливо сподіваючись на те, що мій блеф спрацює. У кіно-то завжди такі штуки проходять, а в справжньому житті, напевно, не дуже...

Минає секунда, дві, три... десять. М-да, думає він ґрунтовно, судячи з усього. Я навіть на власні очі уявляю, як ворушаться в нього мізки, струшуючи багатовіковий пил незатребуваності. Солдафон... що з нього взяти?

— Ходімо, — нарешті, лунає хрипкий наказ.

І я, не вірячи своїм вухам, повільно повертаюся, намагаючись приховати тріумф, що охопив мене.

— Давай сюди руки, — вимагає він і, схопивши мої кінцівки, міцно обмотує зап'ястя мотузкою. — А то знаю я, на що ти здатна. Мене попереджали...

Здивовано округляю очі, спочатку подумавши, що недочула. У сенсі попереджали? Хто? Коли це я встигла так прославитися? Думка, що здоровенний амбал боїться маленької мене, просто в голові не вкладається.

Міцно стягнувши мої руки і посмикавши за вузли, вартовий заспокоюється і, схопивши за плече, змушує слідувати за ним.

Крокуючи коридором, із цікавістю кручу навколо головою, намагаючись якомога більше видитивитися деталей, які можуть мені стати в пригоді. Ось там цікава ніша, у яку, в разі погоні, можна забитися, та й той малоосвітлений кут може цілком послужити притулком, але найголовніше, що тут є металеві решітки водостоків. Дві я помітила, якраз у нішах. А раптом можна якось їх використати для втечі, наприклад, як у старому фільмі «Леді Яструб»?

Наді мною всі в притулку сміялися, що я таке старіття дивлюся, але я із захопленням насолоджувалася грою акторів і любила цей шедевр щирою дитячою любов'ю. Сам образ величезного чорного вовка, який відчуває почуття до прекрасної жінки, пробуджував у душі якісь дивні, знайомі й до сліз щемливі відчуття. У мене навіть було таке відчуття, що я на власні очі бачила схожого звіра і дівчину, яка його обіймала, найпрекраснішу з усіх, кого я зустрічала на цьому світі.

Дійшовши до сходів наверх, ми несподівано звертаємо в бічний коридор і дерев'яними сходинками підіймаємося на кілька прольотів, а потім потрапляємо в широку і дуже-дуже знайому галерею, яка веде з навчального корпусу до адміністративної будівлі академії. Оце так, виходить, каземати знаходяться прямо під лабораторіями, у яких ми провели стільки годин, навіть не здогадуючись про темницю внизу.

— Прийшли... — буркотливим тоном повідомляє вартовий, і тихо постукавши, відчиняє двері, які раніше вели в приймальню професора Езофілуса, а тепер у кубло новоявленої комісії з міністерства.

Приймальня порожня, секретаря і слід прохолов, хоча це, особисто мене, ні крапельки не засмучує, беручи до уваги обставини навколо. Не здивуюся, якщо містріс Дашил узагалі побажала взяти відпустку за свій рахунок. Кому захочеться заразитися невиліковною хворобою?

За два кроки перетинаючи невеликий передбанник, ми знову зупиняємося перед дверима. Раніше, пам'ятаю, на них висіла золота табличка з ім'ям ректора, тепер же на такому самому золотистому прямокутничку вирізані зовсім інші літери.

Постукавши, неандерталець боязко прочиняє двері і разом зі мною прослизає всередину приміщення.

— Майстре Різ, майстре Лайл, — штовхає мене вперед, перед світлі очі чоловіків, які сидять за столом. — Оця вам щось важливе хоче сказати.