Розділ 63

Обхоплюю руками коліна і схиляю на них голову. Вона й досі трохи поболює, що, втім, не заважає мені думати.

Отже, для чого б я не була їм потрібна, очевидно, що не для благої мети. Можливо, батьки мої, так само, як і батько Лалі, пов'язані з розробкою ліків проти лісми, чи якісь військові, це не суть важливо. Вибиратися мені потрібно в будь-якому разі, щоб не бути важелем тиску на сім'ю.

Знову підіймаюся з лежанки і обходжу свою камеру. 

П'ять кроків завдовжки, чотири завширшки. Стіна суцільна. Під стелею, крім лампи, є ще й вентиляція, але така маленька, що туди ледве щур пролізе. З дверима обставини не кращі. Товсті, скріплені залізними смугами впоперек балок і по краю оббиті металевою стрічкою. Замок зовнішній, крізь щілину між стулкою і одвірком видно масивний засув, тут відмичкою не відкриєш. 

На жаль, у тьмяно освітленому коридорі я не бачу, стежить хтось за дверима чи ні, але періодично провідувати мене все ж повинні, хоча б, щоб поїсти принести або у вбиральню зводити. У животі, як на зло, починає голосно бурчати, щойно я згадую про хліб насущний. Ну от, тепер крім голови, ще й шлунок нити починає.

Іду назад до свого «царського» ложа і беруся терпляче чекати, розробляючи план втечі. Друзі, сподіваюся, вже встигли втекти і тепер у безпеці, а значить, Кейн повернеться по мене. Не уявляю, щоб він мене кинув тут. Але сподіватися тільки на свого лицаря я не можу, діяльна натура вимагає самій шукати вихід, а адреналін починає вирувати в крові. У Ашкая і так клопоту неміряно. Йому ще з лазарету виводити хворих.

Очевидно, що самій мені не вибратися — ні крізь стіни, ні крізь зачинені двері ходити я не вмію. Отже, потрібно почекати, поки хто-небудь сам їх відчинить. А якщо попросити мене зводити до назгула, наприклад, щоб важливі відомості передати, а дорогою втекти, або, хоча б місцевість оглянути? Таке цілком може спрацювати. Залишилося дочекатися кого-небудь із чергових.

Тихенько зітхаю, згадуючи друзів і коханого. Як вони там? Напевно, турбуються про мене. Уявляю, який кіпіш підняла Лалі, коли я не повернулася до кімнати. Знаючи подругу, можу з упевненістю сказати, що вона всіх на вуха поставила. Погано, що толку від такого не буде ні краплі, адже до викрадення липку руку доклала сама адміністративна верхівка. А що відчуває зараз Кейн, я навіть і припустити не беруся, настільки й сама відчуваю в серці біль і тугу.

Подумати тільки, ще пів року тому я була закритою колючою підліткою, яка не знала ні свого імені, ні своєї родини. Тепер же в мене є кохані люди, десь там далеко родичі, які теж із розуму сходять від неспокою. Але найголовніше — я чітко знаю, хто я. Я Єсенія, навіть якщо мене і звали по-іншому, тепер це зовсім не важливо.

Думки стають усе більш і більш незв'язними, плутаними, очі починають злипатися і я, здавшись на милість організму, лягаю на тонкий сінник, вирішивши, що поки можна й поспати. Потім може такої розкоші й не передбачатися, а для втечі мені сили ой як потрібні. План на перший час у мене є, а там подивимося.

Широко позіхаю, прикривши рот долонею, і провалююся в сон.

Перший поштовх підриває мене з ліжка. Я ледь не падаю назад на сінник, коли прокочується другий. Вуха закладає від дивного незрозумілого гулу, за яким лунає гучний вибух. Стіни й підлога вкриваються сіточкою тріщин, які немов змійки біжать угору, до стелі. А звідти починають сипатися перші дрібні камінці.

Швидко відскакую до стіни і щільно притискаюся до кам'яної кладки. Землетрус? Тоді звідки вибух? Невже здетонували артефакти?

Але задуматися про це не встигаю. Щось над головою голосно крякає, тріщить і на матрац, де я ще кілька секунд тому лежала, плюхається величезний шматок каменя. Підлога знову тремтить, бруківка під ногами ходить ходором, і я з жахом спостерігаю, як від протилежної стіни якраз до мене біжить звивиста смужка тріщини. Останньої миті стрибаю вбік. Але, не втримавши рівновагу, завалююся назад, падаючи в борозну посеред підлоги, яка вже розширилась до неймовірних розмірів.