Розділ 62

Голова болить настільки нестерпно, що я навіть лежати спокійно не можу. У скронях пульсує і стукає, і, здається, мене трохи нудить. Збираю думки до купи й обережно сідаю, притримуючись рукою за стіну.

Останнє, що я пам'ятаю — це кухня. Мене хтось схопив і вдарив по голові. Підіймаю руку й акуратно беруся обмацувати місце ушкодження. Так і є — на маківці росте величезна ґуля, ось звідки цей огидний біль. 

Притискаюся палаючим лобом до прохолодних каменів стіни і цілу хвилину блаженствую, відчуваючи неймовірне полегшення. А потім, коли неприємні відчуття трохи стихають, насторожено озираюся навколо.

Кімната невелика, без вікон, з кам'яними стінами і такою ж підлогою, вологою і холодною. Піді мною тонкий матрац, на якому я лежала, навпроти оббиті залізом дерев'яні двері, під стелею в кутку мерехтить тьмяним жовтуватим світлом кулька світильника. Ось, мабуть, і все.

Ця кімната смутно нагадує камери ув'язнених у якійсь середньовічній в'язниці — вогка, сира, але хоч чиста, і на тому спасибі.

Особливо сильно напружувати мізки не потрібно, щоб угадати, хто і навіщо мене сюди притягнув. Таки дісталися гади. Стільки часу я успішно ховалася від карантів, навіть, зізнаюся чесно, іноді забувала, яка небезпека мені загрожує, захоплена навчанням і пригодами. А не варто було. Потрібно було бути завжди напоготові, постійно.

Тихо зітхаю і підіймаюся на ноги. Знаю, що марно, але тупаю до дверей і в сліпій надії смикаю ручку. Звісно, зачинено, на інше я й не розраховувала.

Повертаюся назад до своєї лежанки, і щойно сідаю на тонкий сінник, замок, тихо скрипнувши, клацає, і в кімнату хтось заходить. Відкритий дверний проріз залитий сліпучим світлом, і той, хто зайшов, здається, ніби оточений якимось дивним ореолом, але обличчя його приховане тінню.

Прикриваю долонею очі, відчуваючи, як виступають на них сльози. Доводиться часто-часто кліпати, щоб їх змахнути і, нарешті, розгледіти свого непроханого гостя.

— Даремно ви тоді відмовилися від моєї пропозиції, міс Єсеніє, — сідає біля мене навпочіпки відвідувач. — Це було помилкове і вельми необачне рішення.

Голос назгула анітрохи мене не дивує. Так і знала, що ця людина завдасть мені чимало клопоту. І рішення моє, як подивлюся, було зовсім не помилковим, а навпаки.

— Побачення в тюремній камері, зізнаюся чесно, мене зовсім не приваблює, — підводжу погляд, щоб нарешті роздивитися візитера. — Тож, мабуть, ви помилилися.

— О, попереднього разу в мене в планах була аж ніяк не темниця, а цілком достойні апартаменти в моєму міському маєтку, — криво всміхається він. — Але ви жорстоко відкинули мою щедру пропозицію, тому будете задовольнятися цими...

От же дріб’язковий огидний мстивий гад, із величезним комплексом неповноцінності... Ну й добре, подивимося, який зиск я можу отримати зі свого нинішнього місцезнаходження. Нічогісінько в цьому житті не робиться просто так, значить, для чогось потрібно, щоб я опинилася саме тут.

— Чого ви від мене хочете? — зло примружуюся, окидаючи поглядом чорну розстебнуту мантію назгула, шийну хустку темно-синього кольору, пов'язану на комірі, і незвичайно яскравий візерунчастий жилет поверх шовкової чорної сорочки, з кишені якої стирчить ланцюжок годинника.

— Вам у такому становищі не завадило б бути ввічливішою, — гмикає він.

Уперто стискаю губи і задираю підборіддя. Впевнена, я потрібна їм живою, інакше, навіщо це все? Якби хотіли вбити, то вбили б уже, можливостей було хоч греблю гати, он скільки я валялася в відключці.

Ніздрі Георга Лайла в гніві біліють і починають хижо роздуватися, незважаючи на показний спокій на обличчі. Це добре, у люті люди можуть багато чого набалакати, втрачаючи здоровий глузд і обережність.

— Від вас, міс Єсеніє, нам нічого не потрібно, — впоравшись з емоціями, цідить крізь зуби чоловік. — А ось ваші батьки дуже і дуже важливі... І ваше благополуччя безпосередньо залежить від їхніх дій.

— Мої батьки? — горло здавлює задушливий спазм. — Де вони?

В очах назгула проблискує похмуре торжество.

— О, бідна-бідна міс Єсеніє, ви так і не згадали своїх дорогих маму й тата... Як це сумно... — зі знущальним співчуттям похитує головою цей негідник. — Ну, що ж, поки ви тут сидите на самоті, можете подумати і спробувати згадати...

Із цими словами він підіймається з навпочіпок і прямує до дверей, уже перед самим виходом кидаючи насмішкувате: «Бажаю удачі!».

От гад! Вдарив по найболючішому... Гнів і образа захльостують хвилею. А ще туга. Мама, тато — вони десь там. Чекають на мене. Вірять, сподіваються.

Утім, назгул прорахувався. І вельми сильно. Його їдка промова принесла свої плоди. Цьому бездушному шматку бруду ніколи не зрозуміти, що це, коли ти почуваєшся нікому не потрібною і настільки нікчемною, що навіть власні батьки відмовляються. Але тепер, тепер-то я знаю, що я їм потрібна, настільки потрібна, що мною навіть намагаються шантажувати. І це дає сили боротися.

Отже, думаємо логічно. Що ще можна отримати корисного з його слів? Хм... Виявляється, багато чого. Припустимо… — якщо він був так близько всі ці дні, то чому мене раніше не викрав? Спочатку, гаразд, дарку підкинули, бо я була під захистом Езофілуса, потім по-доброму намагалися заманити, але й цей план не спрацював. А далі їхні дії якось заглухли. Академія стала повністю їм підконтрольною, і мене вже не було потреби виманювати, як дурну качку з болота — куди я дінуся-то з підводного човна. Що ж змінилося зараз?