Розділ 60

Тиждень минає в тривозі та регулярних перевірках горезвісної підвіски. Але та залишається все такою ж білою, підтверджуючи теорію Кейна. Сам хлопець за весь цей час забігав лише пару разів, натякнувши, що готується щось важливе і серйозне. Але крім занепокоєння про майбутнє, любові, що розквітає в серці, і відчайдушного бажання врятувати друзів, які опинилися в ізоляторі, мене гризе тривога про Лалі. 

Подруга, незважаючи на радісні вісті про своє здоров'я, продовжує скочуватися в чорну безпросвітну депресію, терзаючись почуттям провини. Уже кілька ночей поспіль я прокидаюся від її тихих схлипувань у подушку і до ранку відпоюю заспокійливим чаєм.

А сьогодні і зовсім особливий день. Додому відправляються ті, кого комісія визнала безпечними для суспільства. Ми не ввійшли до числа щасливчиків, тому за відправленням таких спостерігаємо з балкона. Наближатися до друзів нам теж категорично заборонено. 

З моєї групи, крім тих, хто в ізоляторі, залишилася я одна. З групи Лалі троє чи четверо. Загалом з усієї академії потенційно небезпечних набралося не більше тридцяти, і це враховуючи хворих. За яким принципом нас відсіювали — таємниця за сімома печатками. Особисто я ж вважаю, що організаторам усього цього свавілля просто стало ліньки що-небудь вигадувати, і вони залишили потрібних людей. Яким чином до числа обраних потрапила я, теж невідомо.

Помахавши рукою засмученим друзям, розвертаюся і йду в кімнату, Лалі з безпристрасним обличчям крокує за мною. Маска апатії останнім часом стала її незмінним атрибутом.

— Будеш чай, — зайшовши в кімнату і попрямувавши до обіднього столу, питаю я.

Юлалія розсіяно киває і, взявши з полиці книгу, відкриває її на рандомній сторінці, вдаючи, ніби заглиблена в читання. Але я то бачу, що її погляд раз у раз відривається від сторінок і бездумно впирається у вікно.

Тихо зітхаю і, схопивши металевий чайник за чорну, відполіровану тисячами дотиків ручку, прямую до дверей.

Але тільки збираюся їх відчинити, як вони самі разом зі стуком розчиняються мені назустріч.

— Єсеніє, — заштовхує мене назад у кімнату Кейн і щільно причиняє двері. — Збирайтеся. Речей беріть небагато, те, що зможете забрати. Найнеобхідніше. Одягніться тепліше, у горах холодно. І на ноги зручне взуття. Чули?

Лалі вперше за весь цей час втрачає наліт байдужості і зацікавлено дивиться на хлопця.

— Поясни! — вимагаю, складаючи руки на грудях, а, побачивши в його очах явне небажання посвячувати мене в курс справи, додаю. — Інакше нікуди я не піду!

Скреготнувши зубами і нервово скуйовдивши волосся на голові, Кейн усе-таки здається.

— Сьогодні ми з Джером плануємо вивести студентів, які залишилися, потайними ходами. Під академією є старий телепортаційний зал. Арка працює, ми перевірили. Доступ у мене є, мені його дав професор Езофлус про всяк випадок, — у міру його розповіді моя щелепа все більше і більше відвисає. — Я переправлю вас у нагір'я до партизанів. Там уже все готово до прибуття студентів.

— Навіщо? — округляє очі Лалі.

— Тому що тут явно готується щось страшне. Наші інформатори в цьому повністю впевнені. Завтра повинні прибути батьки всіх хворих дітей, нібито, щоб провідати, але...

— Але? — підіймаю брови, і сама відчуваючи недобре.

— Але сьогодні з самого ранку в будівлю академії прибула група фахівців із вибухових артефактів... — багатозначно тягне Кейн.

Йому навіть не потрібно продовжувати фразу, і так стає все зрозуміло. Добрі милі каранти вирішили позбутися неугодних одним махом.

— Але їх же засудять. Міжнародна організація таке просто так не залишить, — шепоче Лалі, прикривши від жаху долонею рот.

— Звісно, не залишить. Особливо якщо знайдуть докази причетності повстанців до цієї справи, — киває Кейн. — Тому ви і ще чотирнадцять студентів, які тут знаходяться, цієї ночі будете переправлені в безпечне місце. Вас поведе Джер.

— А ти? — підозріло хмурю брови.

— А я залишуся. Мені ще хворих із лазарету евакуювати потрібно, — з натиском вимовляє він, кинувши на мене виразний погляд. — А з ними важче. Там охорони більше.

Я невинно кліпаю очима, усім своїм виглядом показуючи покірність. Але в душі вже народжується підступний план. І якщо Ашкай думає, що я його одного тут залишу, то він глибоко-глибоко помиляється.

— Я по вас зайду десь за пів години до світанку. Будьте готові до того часу, — дає останні вказівки хлопець і виходить, наостанок обдарувавши мене недовірливим поглядом. 

Як же погано, коли тебе знають як свої п'ять пальців.