Розділ 58

Ноги підкошуються від полегшення, і я, на секунду обм'якнувши, притуляюся спиною до грудей ковбоя. Але потім ображено відсторонююсь.

— Чому одразу вляпалася? — розвертаюся в його руках і впираюся долонями у тверді чоловічі груди. Надто вже міцно він мене до себе притискає.

— Тому що я знаю тебе як облуплену, Сеня, — ігнорує моє тріпання. — Тобі самій не соромно брехати?

Підводжу підозрілий погляд на співрозмовника і помічаю лукаву усмішку в яскраво-блакитних до болю знайомих очах.

— Коли це я тобі брехала? — задумливо примружуюся, а саму ніби холодною водою з голови до п'ят обливає. Голос-то, голос змінити можна, діло не хитре. А очі... З ними так не вчиниш.

— Нещодавно, — гмикає у відповідь Ашкай і дивиться так хитро-хитро.

Ах, нещодавно. У грудях закипає образа. А рука вже сама тягнеться, щоб стягнути хустку, яка прикриває його обличчя. Серце в грудях робить кульбіт, поки я вивчаю такі рідні й улюблені риси.

— І хто з нас обманює? — складаю руки на грудях, намагаючись прийти до тями від шоку, поки Кейн назад натягує бандану. І тут брехня... Мене оточує суцільна брехня...

— А що, я повинен був одразу тобі зізнатися? Незнайомій дівчинці, яка незрозуміло як пов'язана з карантами? — підіймає він брови.

— А тепер що змінилося? — точнісінько копіюю його міміку. — Я все та ж дівчинка, на яку полюють каранти. І мені ніколи з тобою тут з'ясовувати стосунки. Мені потрібно до бібліотеки.

Задираю вгору підборіддя й обходжу злегка ошелешеного хлопця. Час не чекає, у мене подруга хвора, і нокарпус не досліджений. А зі справами сердечними і потім можна розібратися.

— Навіть не питаю, для чого тобі туди знадобилося о такій порі, — прилаштовується поруч Кейн. — Але нам в інший бік.

— Тобі, може, й в інший. А мені якраз сюди, — не можу приховати їдкі нотки в голосі. Теж мені, командир знайшовся.

— Насамперед тобі в інший. Якщо, звісно, ти не хочеш попастися патрулю, — Кейн обережно бере мене за плечі й розвертає в потрібному напрямку. — А я так, за компанію. Ну, і простежити, щоб ти дурниць не накоїла.

Подив так і світиться в моєму погляді. А ще багато ласкавих і не дуже слів...

— Я знаю таємний хід, яким можна непомітно пройти в будівлю академії, — поспішно пояснює хлопець, продовжуючи тягнути мене за собою. — А через головний і бічний нам ніяк не пробратися. Там варта.

— Навіщо так ретельно охороняти ААМ? — дивуюся, але слухняно тупаю вказаною хлопцем дорогою.

— Тому, що не всі задоволені тим фактом, що студентів закрили на карантин, — виблискує в темряві очима Ашкай.

Хвилин п'ять ми мовчки крокуємо центральною вулицею, а потім звертаємо в бічний провулок. Він настільки вузький, що йти доводиться, доторкаючись одне до одного плечима.

— Звідки в тебе перстень, який ти мені подарував? — нарешті, наважуюся поставити питання, що терзає мене. Таємниця мого походження ні на секунду не відпускає мене, і каблучка, що теліпається за пазухою, не дозволяє мені про це забути.

— Від батьків. Це була наша родинна реліквія, — трохи захриплим від емоцій голосом відповідає Кейн. Його долоні мимоволі стискаються в кулаки, і він поспішно ховає їх у глибокі кишені куртки.

— Чому була? — не розумію.

— Тому що родинні реліквії передбачають наявність цього самого роду. А його більше немає, — знизує плечима хлопець. І хоч увесь його вигляд демонструє показну незворушність, я відчуваю, як йому боляче. Ми знову звертаємо й опиняємося в якомусь дворі, який з усіх боків оточили маленькі одноповерхові хатиночки. — Нам сюди.

Якби Ашкай не вказав на невеликі дерев'яні дверцята покинутого льоху біля залишеного будинку, я б пройшла повз, прийнявши цей самий льох за вкритий травою пагорб.

Дубові двері, натужно скрипнувши, повільно відчиняються, темне нутро льодовні, пахнувши затхлістю й холодом, шкірить переді мною грубі кам'яні сходи, що ведуть кудись униз.

— Ходімо, — бере мене за руку Кейн і, засвітивши невеликий ліхтар, починає спускатися вниз.

Я встигаю налічити сходинок двадцять, не більше, і ми вже стоїмо на підлозі цього самого льоху. Минувши численні полиці та стелажі для запасів і консервації, ми знову опиняємося перед дверима. Трохи повозившись із відмичками, мій супутник її відчиняє, а в мене виникає виразне відчуття дежавю. Буквально кілька тижнів тому схожим коридором ми ретирувалися від компанії опудал.

— Скільки ж підземних ходів під академією? — задумливо промовляю, вслухаючись у луну, що гуляє пустельними галереями.

— Багато, — лаконічно відповідає Кейн. — І дуже скоро вони нам знадобляться.

— Для чого? — миттєво скидаюся, намацавши цікаву і важливу тему.

— Для того щоб вивести студентів у безпечне місце, — заявляє Кейн. — Я відчуваю, щось затівається. Щось дуже серйозне. І я не впевнений, чи потрібні їм живі свідки їхніх лиходійств.

Від його тону по шкірі пробігають мурашки. Я й так знала, що ситуація вельми серйозна, але тепер справа набуває нового оберту, і цей оберт виразно тхне не тільки шантажем, а й чимось більш серйозним. Тим, про що я навіть думати боюся.

Петляючи, вузький коридор виводить нас до ще одних дверей, відчинивши які, ми опиняємося в службовому приміщенні бібліотеки ААМу.

— Швидко шукай усе, що тобі потрібно, — шепоче мені на вухо Кейн і м'яко підштовхує в зал. — Обхід буде за пів години і нас, звісно, не повинні тут бачити.

На щастя, бібліотеку я знаю як свої п'ять пальців. За той недовгий час, що я тут навчаюся, я в ній провела не менше годин, ніж у рідному гуртожитку.

Відділ ботаніки чи не перший у залі, а енциклопедії знаходяться на нижніх полицях. Швидко знаходжу том на потрібну літеру і, витягнувши його із загального ряду, розкладаю на колінах. Палець пробігає по переліку рослин: новата... нодіус... нозук... нокарпус. Ось! Знайшла! Та тут цілих шість сторінок дрібним почерком!

Заглиблююся в читання, краєм ока помітивши, що Кейн, прилаштувавшись біля вхідних дверей до бібліотеки, напружено прислухається до звуків, що долинають із коридору.