Розділ 57

Хлопці йдуть, а я ще деякий час тішу око багряним кольором обличчя і ловлю на собі зацікавлені погляди Лалі. Сусідка, нарешті заспокоївшись, з ентузіазмом упертого барана береться за розпитування. Ні, я без сумніву рада, що Юлалія переключилася на іншу тему і більше не ридає в подушку, проблема в тому, що тема ця стосується мого особистого життя. А про нього я поки не хочу говорити.

— Мені треба буде вночі декуди сходити, — повідомляю подругу, і, відкривши шафу, беруся прикидати, який одяг мені підійде. Скоріше за все, темний, зручний і немазкий. Сумніваюся, що пізній візит до бібліотеки схвалить хоч хтось з адміністрації та лікарів, а це значить, що доведеться ховатися і критися. Спідниці вбік, пальтечко теж... Роблю вибір на користь спортивних штанів — вони в мене чорні і відмінно тягнуться — а ось, що замість манто надіти?

— Куди це ти зібралася? — хмуриться Лалі, схоплюючись із ліжка.

— Поки нікуди, — задумливо гризу ніготь, не відриваючи погляд від розверненого нутра шафи. Заміна пальто не знаходиться, і це мене вельми засмучує. Не в кофті ж іти, на вулиці не більше п'яти градусів тепла, а вночі і до нуля може опуститися.

— Не пущу, так і знай! — рішуче заявляє Юлалія і стає навпроти дверей, закриваючи їх своїм тілом.

— Лалі, — зітхнувши, повертаюся до неї. — Нам потрібно дізнатися про цей нокарпус, а для цього потрібна бібліотека.

— Ти хоч уявляєш, що вони можуть із тобою зробити, коли спіймають? — вигукує сусідка і ще більш вкорінюючись на своєму місці, ніби я прямо зараз збираюся виходити.

— Якщо спіймають, — із натиском виправляю я.

— Добре, — бурчить Лалі, беззаперечно погоджуючись. — Якщо спіймають...

— Вони не спіймають, — упевнено заявляю.

— Тоді я йду з тобою, — задирає підборіддя.

Я з хвилину здивовано кліпаю очима. Лалі зі мною? Це щось новеньке. Подругу я люблю, тут сумнівів немає, але її успішність з фізкультури ледве досягає задовільної оцінки.

— Я буду балконом спускатися, і підніматися так само, — вагомо заявляю, чудово знаючи, що Юлалія панічно боїться висоти.

— Е-е-е-е-е... А сходинками не можна? — цікавиться вона, намагаючись приховати бігаючий погляд. Ну-ну, так я й думала.

— Можна! — рішуче киваю. — Але до першого поста!

Подруга спалахує, як маків цвіт, але з місця не зрушує.

— Я не можу тебе саму відпустити, — заявляє вона, намірившись стояти до останнього. — Ти вічно знаходиш на свою голову якісь пригоди, і в мене нервів ніяких не вистачить дочекатися тебе.

— А я буду не одна, — знову брешу, найнахабнішим чином. Схоже, це вже входить у звичку. Слова злітають із язика, як на замовлення. Набираюся досвіду, що тут сказати.

— Так? — підозріло примружується Юлалія. — А з ким?

— З Кейном, — не замислюючись, відповідаю і знову повертаюся до шафи. Проблема одягу ж не вирішена й досі.

— Ну, раз із Кейном, — тягне Лалі і, нарешті, відходить від дверей. А я, здається, знаходжу заміну пальто — шкіряна осіння куртка, рвана і підходяща лише для польової практики, — але мені ж яка різниця. Добре, що я її не викинула, а просто засунула глибше в шафу, та так і забула про неї. Тепер ось настав її зірковий час.

День минає напрочуд швидко, займаючись домашніми справами і плануючи вечірню вилазку, я зовсім не помічаю, як сутінки змінюються нічною темрявою і час приходить здійснити задумане.

Швидко переодягаюся, ховаю косу під комір куртки, а на голову пов'язую бандану, ту, стару, що дісталася мені як трофей від Ашкая. Цікаво, де він, що з ним? Після того випадку ми жодного разу не бачилися, але обручку я продовжую носити не знімаючи. Причому не тільки в цілях безпеки, а й як ключик до мого минулого.

Швидко попрощавшись із сусідкою, спускаюся на балкон другого поверху, у коридорах, на щастя, поки ще не встановили черговий пост. На такому ж точно балконі всього кілька годин тому ми з Кейном цілувалися, і я обіцяла йому поводитися розумно. Але я ж і поводжуся. А дізнатися про нокарпус я просто зобов'язана. Не думаю, що батько Лалі хотів би, щоб кому-небудь, крім його дочки, стало відомо про зміст листа. Це зовсім не моя таємниця.

Спритно перекидаю ногу через перила й обережно перебираюся на стіну. Там прикріплена сітка, по якій у теплу пору року в'ється плющ, а зараз її обплітають висохлі гілки рослини. Але мені вони абсолютно не заважають. Щоденні тренування даються взнаки і тепер моє тіло досить сильне, щоб витримати фізичні навантаження такого плану.

А коли до землі залишається зовсім трохи, і я вже збираюся зістрибувати, не витрачаючи час на подальший спуск, мені на талію лягають міцні чоловічі долоні, які легко знімають мою тушку з цієї імпровізованої драбини.

— Здрастуй, красуне! — каже незнайомець голосом Ашкая, запобігаючи моєму інфаркту, я ж бо вже встигла собі, ухольник знає що, навигадувати. — Ти знову в щось уляпалася?