Розділ 56

Комісія проходиться по поверхах, збираючи свою моторошну данину, як кістлява стара з косою. Єдине, що вдається дізнатися від похмурого неговіркого асистента лікаря — хлопці й дівчата будуть в ізоляторі, окремо від тяжкохворих. Ми ж ще тиждень проведемо в закритому гуртожитку, до прояву перших ознак. Кому ж пощастить залишитися з білими камінцями, той щасливо вирушить додому, решта тлітиме в катівнях імпровізованого диспансеру, який нашвидкуруч спорудили в лікарняному крилі.

У кімнаті зараз нас залишилося всього лише четверо. Мудрі лікарі настійно порекомендували збиратися якомога меншими групами і відкласти візити до кращих часів. Вказівки наважилися проігнорувати лише Кейн і, як не дивно, блондин. Лалі лежить на ліжку, колисаючи, як кошеня, руку, на яку Стю одягнув свій браслет, і тихо плаче.

Обережно сідаю біля подруги й кладу їй на плече долоню.

— Лалі, ми обов'язково що-небудь придумаємо, обіцяю, — захриплим від емоцій голосом кажу я, сама ледве стримуючи сльози. Це був вибір Стюарта, безсумнівно, але я навіть уявити собі не можу, що відчуває зараз Юлалія.

— Думаю, — ліниво тягне Джер, — Що вашого друга скоро відпустять. Рано чи пізно артефакт усе одно покаже справжню картину.

Сусідка відриває голову від подушки і з несподіваною злістю парирує: 

— А якщо ні? Якщо дія браслета не залежить від природи магії, — цідить вона. — Навіщо морочитися з таким складним заклинанням, якщо просто можна розрахувати, коли загориться камінь і роздати «особливі» підвіски таким «везунчикам», як я?

— Тоді, — починаю міркувати і я. — Його тим більше відпустять. Навіщо їм дитина простих ремісників, здається, батьки Стю тримають взуттєву крамницю...

— Головне тепер переконатися, що ти не хвора, — вступає в розмову Кейн, окидаючи Лалі прискіпливим поглядом. Дівчина червоніє, ніяковіє, але ознак хвороби не виявляє, хіба що почервонілий і опухлий від сліз ніс.

— Ми так нічого не дізнаємося. Занадто мало часу минуло... — відліплюється від стіни Джер. — Днів через три подивимося — з'явилися перші виразки чи ні.

Я, зло блиснувши очима, єхидно гмикаю — міркує, ніби Лалі піддослідний матеріал, а не жива людина.

— Це ти з досвіду спілкування з нещасним маркізом Лоренсом? — їдко запитую, схиливши голову набік. — До речі де він? Чи не прикопав ти його під найближчим кущиком?

— Тобі не личить єхидство, малявко, — парирує він. — Це виключно моя прерогатива.

— Та на здоров'я, — пирхаю у відповідь.

Чекати, поки хвороба себе проявить, я не збираюся. У нас є лист тата Юлалії та дивна назва «нокарпус». І я збираюся це використати. Що таке нокарпус я вже зрозуміла, щоправда, яким боком він стосується хвороби поки не відомо. Але що невідомо нам, цілком може бути відомо великій ботанічній енциклопедії. І я знаю, де її шукати.

— Що ти задумала? — примружившись, дивиться на мене Кейн. Пронизливо так дивиться. Немов думки мої читає.

— Нічого? — невинно кліпаю віями. Якби я сама знала, що я задумала, може, і поділилася б думками, а так у голові лише ідеї крутяться і неясні, до кінця не оформлені, плани.

Хлопець пронизує мене скептичним поглядом, швидше за все, ні на секунду не повіривши в мою невинність, і гірко зітхає.

— Кейне, — багатозначно підіймає брови блондин. — У нас справи. Ти забув?

— Ні, — цідить крізь зуби хлопець. — Почекай мене хвилинку.

Потім рішучим кроком підходить до мене, хапає за руку і так само рішуче виводить із кімнати. Я й пискнути не встигаю, як ми опиняємося на балконі в торці коридору.

— Що... — тільки й встигаю пробурмотіти, як мій вигук заглушає палкий лютий поцілунок.

Ноги підкошуються, немов желейні, і я хапаюся за плечі Кейна, щоб утримати рівновагу.

Поцілунок на балу був схожий на солодкий мед, цей же палаючий, пекучий, лютий, ніби вогонь. Моя рука переміщається на потилицю Кейна, заривається пальцями в густе, темне як ніч, волосся, і я навіть не помічаю, що починаю сама цілувати у відповідь.

А коли це раптове безумство закінчується, насилу можу дихати, мріючи лише про одне, щоб усе це повторилося знову.

— Обіцяй мені, Сеня, — притискається він лобом до мого лоба, переводячи подих. — Обіцяй, що не накоїш дурниць, поки мене не буде!

— Постараюся, — шепочу у відповідь, свердлячи поглядом підлогу балкона. Сил подивитися Кейну в очі немає ніяких. Брехуха з мене нікудишня, як не крути.