Розділ 55

Озвучений висновок зависає в повітрі, змусивши всіх нас ще раз подивитися на свої браслети.

— Ви хочете сказати, що нас навмисне заразили? — гикає, подавившись сльозами, Лалі.

Те, що здається очевидним, звучить настільки жахливо, що повірити в це просто неможливо.

— Зачекайте з такими висновками, — осаджує наш запал блондин. — Через тиждень подивимося... У нас пів академії з непростими батьками, це ще нічого не означає.

Після таких слів одна половина нашої компанії нагороджує його скептичними поглядами, а інша, серйозно замислюється.

Я, теж пірнувши у свої думки, починаю гризти ніготь. Усе складається, як мозаїка — заразити дітей, чиї батьки були неугодні владі або мали значну вагу в суспільстві, і контролювати тим самим сильних світу цього. Але яким чином хвороба, яка передається повітряно-крапельним шляхом, настільки контрольована, що «вибирає» невипадкових жертв? Такого просто бути не може... Або вона, все-таки, передається іншим способом...

— Друзі, — тихо кличу, привертаючи увагу. — У мене є ще одна цікава новина.

Погляди оточуючих схрещуються на мені, і я в хвилюванні сплітаю пальці в замочок, стискаючи їх до побілілих кісточок. А раптом моя ідея насправді дурна? Не хочеться виставляти себе перед усіма дурепою якоюсь. Але... і не сказати я не можу.

— Друзі, мені здається, вона не передається через повітря, — оголошую я і зі страхом дивлюся в знайомі обличчя, але крім легкої цікавості нічого прочитати на них не можу, тому продовжую далі. — Я була з Талботом, коли він захворів. Я викликала швидку. Стюарт узагалі живе з ним в одній кімнаті, Гісберт сидить поруч на парах...

— А я його на балу поцілувала, — видає, заливаючись рум'янцем, Лавон...

— Так, Лавон ось цілувалася з ним, — незворушно продовжую далі. — І ніхто з нас не захворів. Ніхто! А Лалі хвора, хоча навіть близько в ці дні з ним не спілкувалася... Як так?

— Може, хвороба ще не проявилася? — знову береться гризти олівець Ванора.

— Може, — знизую плечима.

— Тоді таке питання, — порушує мовчання Гісберт. — Як вони змогли заразити тих, хто був потрібен? Усі хворі навчаються не просто не в одній групі, а навіть на різних курсах і ніяк не перетинаються.

— Ну не скажи... — заперечно хитає головою Ванора. — Є місце, де ми всі буваємо одночасно — буфет на великій перерві.

— І як ти собі це уявляєш? — пирхає одногрупник. — Зловмисник узяв під пахву зараженого лісмою щура, попередньо надресирувавши його кусати за сигналом, і ходив серед натовпу, вказуючи на потенційних жертв? Тебе кусав щур? — повернувшись до Лалі, він раптом ставить їй запитання. Сусідка, злегка остовпівши, заперечно хитає головою, а Гісберт, тицьнувши в неї пальцем, продовжує віщати. — Ось бачиш, її не кусав!

Теорія змови розпадається, як картковий будиночок, але моя інтуїція криком кричить, що вона є, що вона існує.

— Це все справедливо, — повільно каже Кейн. — Якщо хвороба існує. А якщо ні? Якщо камені просто зачакловані змінювати колір, залежно від, скажімо, родової приналежності, магічних здібностей, алхімічного складу крові?

— Хвороба є, — похмуро спростовую його слова. — Талбот був явно хворий. Я бачила виразки.

— Але не заразилася! — підіймає вгору палець Ванора.

— Ні, — хитаю головою і ще раз дивлюся на камінь.

Цієї миті знову лунає стукіт у двері. Ми всі дивимося на годинник, розуміючи, що це комісія. Губи Лалі починають тремтіти від страху, а очі знову наповнюються сльозами. Я хочу кинутися до сусідки, але мене випереджає Стюарт, який знову обіймає заплакану дівчину, а потім спритно стягує з рук свій і її браслети і швидко міняє їх місцями.

— Мовчи, — тихо каже він. — І не чіпай прикрасу, чуєш! — наказує, помітивши, що дівчина смикає ланцюжок, намагаючись зірвати його із зап'ястя.

Ніхто не встигає нічого зрозуміти, коли двері відчиняються, і в кімнату ввалюється штук п'ять лікарів, троє з яких скидаються більше на вартових, ніж на лікарів. Швидко оглянувши професійним поглядом наші підвіски, припускаю, найголовніший серед членів комісії вказує на Стю.

— Цей! — глухо заявляє він, втупившись у хлопця здивованим поглядом.

Ми й пікнути не встигаємо, як Стюарта, схопивши попід руки, забирають, а Лалі знову заливається сльозами.