Розділ 54

Не дочекавшись відповіді, двері розчиняються, і я ні краплі не дивуюся, уздрівши на порозі Кейна. Він за секунду долає відстань, що розділяє нас, і притискає мене до себе.

— Як ти?

— Чудово, — примудряюся сяк-так висмикнути руку і сунути йому під ніс підвіску. 

Він, зграбаставши мою долоню, цілує зап'ястя, якраз там, де б'ється блакитна жилка під блискучим кришталевим камінчиком. По шкірі біжать мурашки, а всередині з'являється солодкий трепет. 

— Міг би й дочекатися відповіді, а не вриватися, як варвар, — бурчу, щоб приховати збентеження. Щоки заливає жаром, а серце в грудях починає стукати, як ягнячий хвостик.

У відповідь він знову згрібає мене в обійми і цілує в ніс.

— Будь вдячна, що я не о шостій ранку вдерся. Ледве втерпів до пристойного для візитів часу, а ти...

А що я? 

Я, викрутившись із міцних обіймів Кейна, сама хапаю ошелешеного хлопця за руку і беруся вивчати браслет на ній, незважаючи на те, що й так уже краєм ока відзначила білий колір його каменя, щойно він увірвався до кімнати.

— Та здоровий я, здоров... — пирхає у відповідь Кейн, трохи відсторонюючись. І тільки тут я помічаю застиглого у дверях блондина. Очі мимоволі пробігаються по його руці, зупинившись на зап'ясті. Запитально змикаю брови.

Джер, проникливо зрозумівши мій погляд, підкочує рукав, показуючи камінчик. І цей не заразився.

— Не стій на порозі, — гмикаю у відповідь. — Заходь.

А сама напружено дивлюся в бік Юлалії. Непрохані гості теж одразу ж помічають проблему моєї сусідки.

— Справи-и-и... — шумно вдихає блондин і ступає в кімнату, причиняючи за собою двері. Але щойно дерев'яна стулка зачиняється, у неї знову хтось стукає.

Ми насторожено перезираємося.

Стукіт повторюється ще раз, Юлалія ховає руку з браслетом під ковдру, а я кидаю схвильований погляд на будильник. Дев'ята ранку, занадто рано для комісії.

— Єсеніє, це я, — чується голос Стюарта.

— Це ми! — слідом за ним звучать ще кілька знайомих голосів, серед яких я безпомилково впізнаю Лавон, Ванору і Гісберта.

— Та заходьте вже! — полегшено зітхаю, привалюючись до столу, бо ноги зовсім не тримають.

Натовп одногрупників ввалюється в кімнату і рівним «шаром» роззосереджується по всіх зручних для сидіння місцях, зі здивуванням відзначаючи, що вони не перші візитери в нашій із Лалі кімнаті. 

Кейн і Джер відповідають незворушними поглядами. Перший, хазяйським жестом обіймає мене за талію, притягуючи ближче до себе, другий недбало привалюється плечем до стіни біля дверей.

— Колись, що в тебе? — похмуро запитує Гісберт.

Мовчки пред'являю невинно-прозорий камінь, і друзі з явним почуттям полегшення змовницьки перезираються.

— У нас усіх теж, — звітує Ванора. Біля неї тихо схлипує Лалі.

Погляди хлопців і дівчат миттєво перемикаються на сусідку, яка причаїлася тихою мишкою.

— Юлалія? — як пружинка, підстрибує на своєму місці Стю. — У тебе червоний?

Дівчина не відповідає, тільки схлипує знову, цього разу ще гіркіше.

Хлопець, не особливо церемонячись, витягує її руку з-під ковдри. Підвіска, немов дорікаючи нам — таким здоровим і безтурботним — сяє ще яскравіше, переливаючись на сонці всіма відтінками червоного.

— Почекай-но, а хто в тебе батьки? — примружившись, цікавиться Ванора, дістаючи з кишені невеликий блокнотик і олівець.

Лалі, зрошуючи сльозами груди Стюарта, на хвилину відволікається і не розуміючи кліпає очима.

— Навіщо тобі це?

— Та так, чисто науковий інтерес, — береться гризти олівець наша староста.

— Тато — алхімік, головний науковий співробітник в інституті Корка, мама — домогосподарка, займається благодійністю, — повільно відповідає сусідка.

— Цікаво, — витягує з рота олівець Ванора, щоб записати отримані відомості.

— А в інших? — відлипаю від Кейна і сідаю біля одногрупниці, щоб хоч краєчком ока поглянути на загадковий список, справедливо вважаючи, що Лалі не перша нею опитана.

— Ну, я трохи встигла оглянути, тільки наш поверх... — гортає свій блокнот староста. — Але... Червоний камінь у Зігфріда з першої групи, Летиції та Роберти з другої, Маркуса й Катаріни з четвертої...

— Тобто тих, у кого батьки обіймають якісь важливі посади... — подає голос Кейн.

— Ну... виходить так, — ще раз пробігається очима по іменах у записах Ванора.