Розділ 53

— Міс? — звертається до мене чоловік у білому халаті, показуючи браслет із підвіскою. 

Слухняно простягаю руку й відчуваю, як зап'ястя обплітає прохолодний металевий ланцюжок, а камінець лягає точно по центру, накриваючи ледь видиму блакитнуватиу венку. 

— Готово! — сповіщає когось позаду себе лікар і ступає далі, а я мерзлякувато натягую рукав на браслет. Мені до нестями хочеться зірвати його з руки і викинути куди подалі, і я щосили стримуюся, щоб не втнути подібну дурість.

— Єсеніє? Сеня? — хтось раптом згрібає мене в міцні теплі обійми. 

Хоча... 

Грішу проти істини, знаю, хто цей хтось, знаю ще до того, як він підходить до мене. Я весь ранок відчуваю пильний погляд уважних блакитних очей, і тепер стою, прикривши вії, насолоджуючись крихтами тієї близькості, яку він готовий мені дати. 

— Як ти?

— Терпимо, — тихо відповідаю, вткнувшись носом у його сорочку. 

Кейн відсторонюється, щоб зазирнути мені в очі, і в серці голочкою коле жаль.

— Я проведу вас, — оцінивши мій вигляд і кинувши обережний погляд на Юлалію, похмуро заявляє він. Махнувши рукою комусь у натовпі, Кейн хапає мою долоню і починає протискуватися в бік виходу.

Пред'явивши вартовим свої браслети і забравши верхній одяг із гардероба, ми нарешті опиняємося у дворі.

Глибоко вдихаю свіже повітря, що ледь пахне морозом, і підставляю розпаленілі щоки під прохолодні краплі чи то дощу, чи то снігу, що тане ще в повітрі.

— Єсеніє, — трохи знизивши голос, починає хлопець. Лалі делікатно відстає, давши нам можливість поговорити наодинці, а незабаром я вже чую біля неї знайомі голоси і краєм ока відзначаю, що нас наздогнали Стю, Лавон, Ванора і Гісберт, які із задоволенням склали компанію моїй сусідці. От і добре, а то мене совість би мучила, що я залишила її саму. 

— Обіцяй мені, якщо твій камінь стане червоним, ти відразу ж скажеш мені!

Кидаю здивований погляд на Кейна і не розуміючи, киваю.

— Але... чому? Що зміниться? — у тому, що в мене виявлять лісму, я майже впевнена, я провела достатньо часу із хворим Талботом, щоб підчепити від нього цю заразу.

— Просто пообіцяй, — із натиском вимовляє він.

— Обіцяю, — зітхнувши, кажу те, що він хоче почути. Кейн міряє мене підозрілим поглядом, і я поспішно додаю: — Чесно. Я обіцяю, що скажу.

— Мені, і нікому більше! — у його очах якась похмура рішучість.

— Тобі і нікому більше, — слухняно повторюю, хоча мені невтямки, як примудрюся приховати цей очевидний факт від Лалі.

А вранці, щойно світлішає за вікном, перше, що я роблю, це дивлюся на свій камінь і здивовано кліпаю. Кришталева крапелька переливається в тьмяному світлі, відкидаючи різнокольорові відблиски на стіни, і сяє прозорими гранями. Здорова? Я здорова!

Немов камінь падає з душі, я ж була переконана, мене не мине чаша ця, а от як вийшло... Може, вся справа в моєму іншосвітньому походженні... або я мало часу провела з Талом... або... хвороба проявить себе трохи згодом. Цей варіант теж не варто відкидати. Але зараз, саме зараз, я просто рада тому, що в мене немає лісми.

Схоплююся з ліжка і, пританцьовуючи, йду вмиватися. Юлалія ще спить, висунувши босу ступню з-під ковдри і, як завжди, накрившись із головою, типова сова.

Я встигаю приготувати вівсянку на сніданок і залити окропом трави в заварнику, коли моя сусідка повільно сідає на ліжку і підіймає вгору руки, солодко потягуючись.

— Привіт, — широко позіхнувши, каже вона і знову потягується. — Ти в нас сьогодні черговий кухар?

— Та, так, — знизую плечима. Після вчорашнього погано спала. — Будеш вівсянку?

— Ах, так... вчорашнє... — морщить лоба Лалі. — Так, буду.

Відвертаюся до столу і беруся накладати в тарілки кашу.

— Сень, — за спиною чується тремтячий голос сусідки. — А червоний камінчик це здоровий чи хворий? Я трохи забула...

Ложка випадає з рук і з гучним дзвоном б'ється об край тарілки, розбризкуючи залишки гарячої каші, але я навіть не здригаюся, коли кілька крапель потрапляють на оголену шкіру долонь.

— А в тебе червоний? — повільно обертаюся і чіпляюся поглядом за простягнуту до мене руку подруги, на зап'ясті якої, як яскрава крапля крові, червоніє підвіска.

— Червоний! — одними губами підтверджує вона. 

В її очах стільки відчайдушної надії, що сталася якась помилка, що я не можу знайти в собі сили, щоб сказати ті пару слів, які її розвіють. Застигаю бовваном і розгублено кліпаю очима.

Але гучний стукіт у двері змушує нас підстрибнути від несподіванки.