Розділ 52

Ніч, сповнена тривожних передчуттів і неспокійних сновидінь, у яких я знову й знову бачу картину, що привиділася мені в кришталевій кулі, змінюється не менш хвилюючим ранком. Шум у коридорі й гучний стукіт у двері вмить виривають мене з хитких обіймів дрімоти.

— Що трапилося, — висовує голову з-під подушки Лалі. І як вона примудряється так спати? Мені було б душно.

— Піду подивлюся, — відкидаю ковдру і спускаю ноги на підлогу, відзначаючи про себе, що стукають уже у двері сусідньої кімнати.

Накинувши халат і туго затягнувши поясок, обережно визираю в коридор і зустрічаюся поглядом з не менш здивованими й заспаними обличчями однокурсників.

— Містріс Блізе, що трапилося, — помітивши комендантку, яка стукає у двері останньої кімнати, боязко запитує Лавон.

Почекавши, поки вийдуть із цієї самої кімнати студенти, які там проживають, містріс Блізе поважно складає руки на животі і гучним голосом оголошує: — Усім адептам без винятку негайно зібратися в актовій залі академії. Наказ майстра Тауруса Різа.

Схвильований гомін прокочується рядами отетерілих однокурсників, то тут, то там чуються запитання про мету цього зібрання.

— Більше нічого не знаю! — відрізає комендантка, навіть і не подумавши відповісти на них, і, шарудячи спідницями, віддаляється в бік сходів.

— Чула? — повертаюся до Юлалії, яка продовжує лежати в ліжку, але з широко розплющеними очима, свердлячи поглядом стелю.

— Угу... — бурчить вона у відповідь і, зітхнувши, теж встає. — Погане в мене передчуття, Сеня. Дуже погане...

Я мовчки витягую з шафи одяг і беруся натягувати його на себе. До чого тут коментарі, якщо і я відчуваю схожі почуття. І, судячи з усього, не тільки я...

Строкате людське море хвилюється, гуде, гомонить, заповнивши весь простір актової зали. Здивовані адепти будують версії одну за одною, і кожна наступна здається все чудесатішою і чудесатішою.

— Ручаюся, це пов'язано з лісмою, — шепоче мені на вухо Лалі. — Тільки навіщо нас зібрали? Офіційно оголосити про наявність захворювання?

— Думаю, річ не зовсім у цьому, — так само тихо відповідаю я, насторожено озираючись, бо з різних входів у зал починають заходити підозрілі люди в білих халатах і зачиняють за собою двері, а кілька вартових ніби ненароком розташовуються біля французьких вікон.

У голові вмить виникають спогади про те мракобісся, що коїлося тут під час балу. На те, що сталося буквально кілька тижнів тому, зараз нічого не вказує: стіни відмили, скло вставили, що потрібно було — полагодили, але з пам'яті той жах навряд чи вже зітреться, і щоразу я почуватимуся в цих стінах незатишно й напружено, а зараз і поготів.

— Шановні студенти, — раптом лунає гучний голос Тауруса Різа. Я, розглядаючи підозрілих осіб навколо, і не помітила, як він зійшов на сцену. — З глибоким сумом змушений вам повідомити, — віщає він далі. — Що почастішали випадки захворювання на лісму, і деякі з них у нашому славетному навчальному закладі. За останніми даними, це захворювання отримало можливість передаватися повітряно-крапельним шляхом, і я не маю іншого виходу, як ізолювати всіх мешканців тут.

Обурений гомін, що здіймається навколо, буквально оглушає, і я прикриваю вуха долонями. Заступник ректора підіймає вгору долоню, закликаючи до порядку, а коли все стихає, продовжує далі.

— Не варто боятися, любі мої. Зараз лікарі роздадуть вам нову розробку — артефакти, здатні виявляти заражених. Якщо через тиждень у вашому тілі не проявиться ознак захворювання, вас відправлять додому. Решта залишаться тут, під наглядом лікарів, які вже організували в лікарняному крилі лазарет для заражених лісмою.

Тут же рядами починають ходити люди в білих халатах, чіпляючи кожному на зап'ястя невеликий браслет із підвіскою-камінцем у вигляді прозорої крапельки. Дехто, особливо сміливий, намагається втекти, прорвавшись крізь варту, але в них, звісно, нічого не виходить. Їх одразу хапають і, начепивши артефакт, спроваджують на місце.

— Результат можна буде спостерігати через дванадцять годин, — тим часом розповідає далі майстер Різ. — Завтра, після обіду, лікарі здійснять обхід і перевірять ваші артефакти. Якщо камінь, як і раніше, буде прозорим, ви — здорові, стане червоного кольору — на жаль, ні. Усім удачі!

Із цими словами тимчасовий ректор прощається і покидає зал, а ми стоїмо й далі, як стадо овець, наївно кліпаючи очима, і розуміємо, що не в наших силах що-небудь змінити.