Розділ 37

Корюся наказу і кидаюся вбік, краєм ока встигаючи помітити, що Кейн уже біжить навперейми ку-ши у спробі затримати божевільне опудало.

Кілька чергових викладачів уже зігнали студентів в одну купу й акуратно виводять через французькі вікна у внутрішній двір академії. Магістр Тус і магістр Фалько прикривають евакуацію молодших курсів, уже встигнувши знищити очманіле опудало Банші та парочку ликасів.

Притискаюся спиною до стіни, судомно прикидаючи, як мені дістатися до викладачів. Я ні разу не бойовик, допомогти нічим не можу, тільки плутатися під ногами й заважати. Біля мене вже троє старшокурсників із легкістю розправилися з величезним тролем, і тепер один із них приєднується до Кейна.

На відміну від троля, ку-ши верткий, прудкий і хитрий. Як так вийшло, що макети набули навичок і вмінь своїх прототипів? Не віриться мені, що так уміло постаралися Мак та його друзі, не настільки ж вони й дурні, зрештою, щоб наражати на небезпеку всіх навколо.

Вервечка студентів, що рятуються, рідшає, уже більша частина в безпеці у дворі, де над ними взяли шефство старшокурсники з цілительського факультету.

— Єсеніє, — знаходить мене очима магістр Бертон. — Бігом сюди.

Я коротко киваю і починаю просуватися в бік викладачки, але не встигаю зробити й парочки кроків, як чую прямо біля себе загрозливе гарчання. Різко повертаюся, щоб зустрітися поглядом з білястими каламутними очима напіврозкладеного трупа, від якого тхне мертвечиною, як від справжнісінького зомбі.

Бездушний розмахується величезною лапищею, я в страху прикриваю голову руками, але раптом мене закриває спиною Джер, що незрозуміло звідки взявся. На кілька секунд вивівши нападника з ладу влучним ударом у голову, він хапає мене за плече і швидко заштовхує в маленькі непримітні бічні двері, надійно приховані портьєрою. А за кілька митей і сам опиняється за ними. Дерев'яну стулку стрясають могутні удари, погрожуючи зірвати з петель кволий захист. Привалившись до неї спиною, блондин переводить подих і зупиняє на мені стурбований погляд.

— Ти як? — схвильовано запитує, відзначаючи, як щоразу, коли здригаються двері, я ледь не підстрибую від страху.

— Нормально, — запевняю його, укотре підстрибнувши. Та що ж ця тварюка ніяк не вгамується! — Де ми? — здивовано озираюсь навколо.

Незважаючи на завзятий захист, тонка дерев'яна перегородка, що відділяє нас від скаженого зомбі, довго не витримає, і час шукати шляхи до відступу.

— У якомусь службовому коридорі, — знизує плечима блондин і додає, зробивши точнісінько такий самий висновок, як і я хвилиною раніше. — І, судячи з усього, нам не завадило б зайнятися пошуками іншого виходу.

Шум за дверима підозріло стихає, вони раптом перестають здригатися, і ми з Джером здивовано перезираємося. Ох, і не подобається мені це затишшя...

— Ти хто така взагалі? — приголомшує мене дивним запитанням хлопець, свердлячи колючим поглядом.

— Є-є-єсенія, — починаю заїкатися, не чекаючи нападу з його боку. Може, його зомбі по голові занадто сильно вдарив? Нормально ж спілкувалися.

— Як тебе звати, я знаю чудово, — гмикає він у відповідь. — Мене цікавить, з якої причини вся ця нечисть прагне до тебе. Ти хіба не помітила, що тебе планомірно відділяли від інших?

— З чого ти взяв, що до мене? — недовірливо примружуюся. Так я тобі й сказала... — Ми тут узагалі-то вдвох застрягли. Може, вони на тебе так реагують. Час зізнатися, що ти принц, і тебе хочуть прибрати зі шляху.

Не тільки ж блондинам усяким будувати навіжені припущення. Я теж можу.

У цю мить на двері обрушується настільки сильний удар, що хлопець, який втратив пильність, буквально відлітає вперед і припечатує мене до стіни своєю важкою тушею, вибиваючи з легень увесь дух.

А зомбі ж то часу дарма не гаяв і здобув неабияке таке підкріплення в особі ритольника, вукарія та гуля, що із задоволеним виглядом маячать за його спиною. Та скільки ж цих опудал наробили юні таксидермісти? Руки б їм пообламувати!

— Біжимо! — відлипає від мене Джер і, зграбаставши мою долоню, кидається прямо коридором, який веде невідь-куди, але явно подалі від тварюк, що нас переслідують.