Розділ 36

Мимоволі згадується поцілунок Ашкая, стрімкий, гарячий, палкий, як яскравий спалах світла, як вибух, як феєрверк. Але думати в такий момент про іншого чоловіка неправильно. Без жалю викидаю непотрібні думки з голови і сама подаюся вперед. Зараз є тільки Кейн.

Наші губи зустрічаються, і на мить перехоплює подих. Ні-і-і-т, цей поцілунок не схожий на вибух. Він — солодкий мед, тягуча патока, цукрова карамель.

Десь усередині спалахує маленьке сонце, розгорається жаром, біжить по венах рідким полум'ям, змушуючи тріпотіти, тремтіти від задоволення. Ноги трусяться, перетворюючись на желе, і якби не рука, що міцно тримає мене за талію, я б одразу впала, як підкошена.

Я забуваю, що ми не одні, що навколо нас такі ж танцюючі парочки, що ми стоїмо посеред залу, і кожен може побачити те, що відбувається між нами. У цю секунду для мене не існує більше нікого, тільки він.

Мені здається, що минає вічність, перш ніж переривається поцілунок.

Хтось ненароком штовхає мене в спину, і чари зникають. Я ще кілька митей дивлюся затуманеним поглядом, приходячи до тями, поки до мене не доходить, де ми насправді перебуваємо. Обличчя заливає фарба сорому — це ж будь-хто міг побачити, що ми тут витворяли.

Кейн теж виглядає злегка розгубленим, але цілком задоволеним і анітрохи не бентежним.

— Хлопці, що зараз бу-у-у-де! — біля нас незрозуміло звідки з'являється Мак, той самий хлопець, який налякав Лавон на практикумі. — Ми таке приготували!

Його очі блистять у передчутті, але я, чудово пам'ятаючи, чим закінчився його минулий жарт, зовсім не поділяю його веселощів. Кейн, судячи з усього, теж.

— Що ти знову вигадав? — хмуриться друг, мимоволі притискаючи мене до себе ще міцніше.

— Та не бійся, — безтурботно плескає його по плечу Мак, — у мене все під контролем.

— Це-то мене й лякає, — ледь чутно вимовляє Кейн.

І я повністю з ним згодна. Але той мило й невинно кліпає віями, немов дорікаючи нам, таким поганим і гидким, що не вірять бідному нещасному невинному хлопчикові.

Я цілком могла б обдуритися й осоромитися, повіривши цьому демонстративно наївному погляду, якби краєм ока не помітила тінь, що відокремлюється від стіни.

Різко повертаюся, вдивляючись уважніше, і здивовано кліпаю очима. Опудало ку-ши, моторошного жовтоокого пса — провісника смерті, зістрибує зі свого помосту і, вишкіривши гострі зуби, прямує в натовп.

Народ, зачувши загрозливе гарчання, у страху розступається, даючи дорогу кошмарному монстру, нікому не хочеться ставати на шляху тварюки, здатної передбачити загибель. Дехто з дівчат у страху пищить, парочка натурально зображують непритомність і навіть кілька хлопців-бойовиків тягнуться до пояса за зброєю, забувши, що на бал не передбачається її брати.

І тільки Мак хитро мружиться, та ще трійка хлопців з його компанії спокійно посміхаються, спостерігаючи за цією дією з різних кутків залу.

— Класний жарт, правда? — гмикає задоволений собою Мак. — Не бійся, Єсеніє, усе йде за планом. Це всього лише модель ку-ши та дивовижний артефакт, що керує нею. Зараз пес кілька хвилин поблукає залом і завмре. На жаль, сам артефакт недовговічний, заряду вистачає максимум на п'ять хвилин. Але ми над цим працюємо.

— Ви ідіоти! — цідить крізь зуби Кейн. — Ситуація в місті й так неспокійна, а ви ще жартувати надумали!

А собака й справді, погарчавши та пострибавши на оточуючих, багато з яких уже здогадалися, що це дурний жарт, починає уповільнюватися. Рухи тварини стають усе більш механічними та рваними.

Але за мить її очі знову спалахують жовтим потойбічним світлом, і вона різко підіймає лобату голову. Безпомилково знайшовши мене поглядом, ку-ши напружує всі чотири лапи й кидається в наш бік, відкинувши з дороги якусь дівчину. Бідолаха відлітає до стіни, як лялька, і, тихо застогнавши, зісковзує на підлогу.

— Це теж за планом? — запитую тремтячим голосом, хоча відповідь і так очевидна.

— Ні, — мотає головою Мак і знаходить поглядом таких же розгублених спільників. — Цього не повинно бути!

І хоч монстр несеться на мене, я не в силах зробити й кроку, відчуваючи, як мої ноги буквально примерзають до підлоги. Натовп кидається врозтіч, швидко збагнувши, на що перетворився невинний жарт.

— Біжи! — різко смикає мене за руку Кейн.

А з постаментів біля стін починають зістрибувати решта муляжів не менш небезпечних і моторошних тварюк.