Розділ 34

Ця мара триває всього лише мить, але залишає гидезний посмак.

Струшую головою, відганяючи неясну тривогу, і, сміливо взявшись за ручку дверей, штовхаю дерев'яну стулку.

Звичний актовий зал виблискує тисячею вогнів, що обсипаються зі стелі, немов бризки золотистого дощу, загадково мерехтячи у світлі свічок. Стіни прикрашені муляжами всіляких фантастичних тварюк, то тут, то там височіють невеликі пірамідки з пузатеньких помаранчевих гарбузиків, які шкіряться мені щербатими посмішками на своїх кривуватих пичках. Музика закликно лунає, запрошуючи до танцю, і деякі парочки вже на всю запалюють на танцполі.

Фігури танцю анітрохи не схожі на ті, що мені доводилося бачити на наших дискотеках у притулку — іноді й дитбудинковцям влаштовували святкові веселощі, — але чомусь здаються невиразно знайомими. Може, у відосах бачила щось схоже.

Юлалія, уздрівши мене, одразу ж тягне в загальне коло, і я не помічаю, як починаю повторювати нехитрі рухи разом з іншими, немов усе життя танцювала щось подібне.

За першим танцем іде другий, потім третій, четвертий. Під кінець я вибиваюся з сил, і коли починає грати повільна музика і натовп розбивається на парочки, непомітно вислизаю і прямую до столу з частуванням. Пити хочеться страшенно, а прохолодний пунш має чудово втамувати спрагу.

Але щойно в моїх руках опиняється склянка з жаданим напоєм, яка приємно холодить скляними стінками палаючу від жару долоню, мою самотність безцеремонно порушують.

— Ти сюди пити прийшла чи веселитися? — з жартівливим докором дивиться на мене Талбот. 

Його очі виблискують веселістю, комір на сорочці розстебнутий на цілих три ґудзики, а щоки розчервонілися від спеки.

— І те, й інше, і поїсти, — чесно відповідаю, відпиваючи ковточок пуншу, і в насолоді мружу очі, відчуваючи, як приємна рідина прослизає в пересохле горло.

— Потім поїси, Єсеніє, — відбирає в мене склянку одногрупник. — Зараз грає моя улюблена пісня. Ходімо потанцюємо!

Встигаю наостанок зробити ще пару жадібних ковтків, а потім мене захоплюють у танець. Я дуже переживаю, що відтопчу своєму партнеру ноги, раз у раз збиваючись у русі, але моє тіло саме знає, що робити, і здається слухняним пластиліном у вмілих руках Талбота, хоча цей самий танець я бачу вперше.

— Ну, розповідай! — приголомшує мене раптовим запитанням одногрупник.

— Що розповідати? — здивовано кліпаю очима, старанно повторюючи кроки й ретельно стежачи, щоб не наступити на ногу своєму кавалеру.

— Що з артефактом, який тобі підсунули? — свердлить мене поглядом хлопець. — Я в батьків дізнався. Це могла бути дарка. Знаєш, що це таке?

Розсіяно кивнувши, підозріло примружуюся. З чого такий інтерес? Мабуть, прочитавши на моєму обличчі весь цей спектр емоцій, Тал, крутонувши мене навколо осі і знову притягуючи до себе, квапливо додає, обіймаючи за талію: 

— Я турбуюся про тебе, Єсеніє. Мені не подобається те, що коїться навколо, і те, що ти вже вдруге якимось чином опиняєшся в центрі подій.

— Мені й самій це не дуже подобається, — похмуро зізнаюся. І хоч Тал здається мені підозрілим своїми знаннями та опікою, але інтуїтивно відчуваю, що нічого поганого він мені не бажає. — Я до ректора збираюся піти й розповісти про подію біля воріт. Може, він мені допоможе з'ясувати природу дарки та її призначення.

— Це ти добре придумала, — погоджується хлопець.

А я й помовчую про те, що придумала це зовсім не я. Нема чого йому знати такі подробиці, і наскільки близький до мене Кейн. А от про те, що справою займеться професор Езофілус власною персоною, дуже навіть і треба. Інтуїція інтуїцією, але здоровий глузд ще ніхто не скасовував. Шпигун десь поруч...

Після Талбота мене запрошує Стю. Цього разу танець хоч і призначений для парочок, але фігури в ньому виконуються швидко і запально. Нас обох накриває загальна веселість і сміх. Потім я танцюю з Гісбертом, Гріром — так, виявилося, звати того хлопця, який мені допоміг знайти кабінет приймальної комісії та гуртожиток, — Хісом, Фалком... І тільки тоді я все ж знаходжу в собі сили вирватися із цього нескінченного потоку партнерів і, вхопивши тарілку, навантажену смакотою, та склянку з пуншем, тупаю до невеликої лави біля вікна, усім своїм виглядом показуючи, що буде з тими, хто посміє відібрати в бідної голодної дівчини її їжу.