Розділ 32

— Дякую, що довів до мого відома, але я не перехідне знам’я, — немає Кейна — без нього обійдуся, або Талбота попрошу мене провести. Він же в курсі моїх пригод, і мій страх іти самій у нього не викличе непотрібних питань.

— Перехідний що? — кліпає очима Джер. — Утім, не важливо. Думаєш, мені хочеться витрачати свій вечір на якусь малявку? Але я обіцяв!

— Я звільняю тебе від твоєї обіцянки, — заявляю з величним виглядом королеви.

Джер скрегоче зубами, мов той дракон вогнедишний, але, впоравшись із люттю, безапеляційно звіщає, чеканячи кожне слово. 

— Я сказав другу, що ти будеш під моїм наглядом, і я виконаю це! Навіть якщо мені доведеться волокти тебе на плечі.

Задихаюся від обурення. Може, він і справді принц? Так наказувати й повелівати людьми, щиро вважаючи, що їхнє слово — закон, здатні ті, хто все життя цим тільки й займався.

— І май на увазі, малявко, — спирається долонями об край стільниці по обидва боки від мене. — Якщо тебе не буде на місці в призначений час, я піднімуся за тобою в кімнату і зроблю те, що тобі не сподобається... Обіцяю...

— Єсеніє, допомога потрібна? — виникає за плечем мого співрозмовника стривожене обличчя Гісберта.

З сумнівом оглянувши субтильну фігуру одногрупника, потужний розворот плечей блондина і небезпечний блиск у його очах, заперечно хитаю головою. 

— Ні, Гісе, це в нас дискусія така... Дружня... — широко всміхаюся.

На обличчі Джера теж з'являється усмішка, але не добродушна, як у мене, а переможна, з певною часткою єхидства. І сумнівів у тому, кому вона призначається, не виникає.

Гісберт знизує плечима, але поруч маячити не перестає. Такий демонстративний захист викликає в мене розчулення і щиро торкає. За мене ніхто не заступався досі. Хіба що Юрій Федорович, але про нього помовчимо...

Блондин, бачачи, що я здаюся, недбало тріпає мене по голові, незважаючи на мої спроби ухилитися від цієї сумнівної ласки. І чого вони всі до мого волосся причепилися? А потім, переможно насвистуючи, йде, немов щойно не гарчав на мене, як дикий звір у пориві сказу.

Чи треба казати, що коли настає вівторок і приходить час іти на роботу, уся дорога минає в напруженому мовчанні? Чи то мій супровідник не відрізняється особливою говіркістю, чи то справа все-таки в мені. І мені б насолодитися цією тишею, особливого дискомфорту від мовчання я не відчувала ніколи, але в моїй голові з'являється нова ідея — спробувати витягнути інформацію з Джера. Не факт, що це вийде, але не скористатися шансом я не можу.

— Джере, а пам'ятаєш того перехожого? — вирішую відразу ж узяти бика за роги...

— Якого? — падає на мороз хлопець. Ніби ми ще коли-небудь гуляли разом і зустрічали підозрілих осіб.

— Хворого перехожого. Ти сказав, у нього лісма, — уточнюю я. — Якого Кейн відвів у відділок.

Тут уже ніяк не викрутишся, я досить-таки чітко змалювала ситуацію.

— М-м-м-м... — тягне блондин. — Того перехожого? Пам'ятаю...

Те, що хлопець явно щось приховує, уникаючи дивитися мені в очі, видно й неозброєним оком.

— Ти знав, що це безвісти зниклий маркіз Лоренс? 

От відчуваю я, що моє викрадення якось пов'язано із цим випадком. Відчуваю і все, хоча поки й не можу пояснити як. І розпитувати капосного Джера мені доводиться не з дурної цікавості. Був би ректор тут, я, може, і поставила б ці питання йому, Химера явно вказав, що професору Езофілусу можна довіряти. До речі, ректор... Немає його... І Кейна немає... Це пов'язано? Чи знову збіг?

— Ні. Не знав, — з натиском промовляє хлопець. З того, як шумно він дихає, а на щоках грають жовна, розумію, що блондин уже досяг точки кипіння.

Гаразд, залишимо цю тему й перейдемо до іншої...

— А де зараз Кейн? — невинно запитую, кліпаючи віями і гучно зітхаючи.

Нехай думає, що я з дівочої примхи його допитую. Надто завзятий інтерес до всіх цих справ може викликати підозри, а я поки не знаю, чи можна довіряти Джеру. Якщо ті, хто на мене полюють, зуміли підкласти дарку, та ще й влаштувати той випадок із ритольником на цвинтарі — між іншим, Джер мав бути в групі бойовиків, але того дня був відсутній — то досить можливо, що за мною стежать... І блондин цілком здатний зливати інформацію тим, хто за мною полює. Або Кейн... Або обидва... 

От ухольники бородаті...

— Далеко. У нього справи, — обмежується короткою відповіддю, обдаючи мене лютим поглядом.

— Які справи? — продовжую посилено вдавати з себе «дівчинку-дівчинку» і підкріплюю цей образ ще одним гірким зітханням. — У нього, напевно, наречена є, або кохана...

— Сімейні справи. Які тебе не стосуються, — відрізає мій співрозмовник.

Ясно... Отже, подальші розпитування відповідей мені не принесуть. А от мої підозри щодо цих бравих молодців дедалі більше посилюються. І з кинутого на мене колючого погляду стає зрозуміло, що і Джер щодо мене починає щось підозрювати. Чи не занадто настирливо я допитуюся?

— Зізнайся, принц — це хтось із вас двох! — навмисно приголомшую його новим випадом, намагаючись збити з пантелику.

Блондин спотикається на рівному місці...