Розділ 31

Мені всі в притулку казали, що якщо я собі в голову щось втовкмачу, то це вже не витравити ― зубами вигризу, але доб'юся. А тут, схоже, найшла коса на камінь.

Кейн дивиться на мене чистим невинним поглядом немовляти і продовжує стверджувати, що знати не знав, хто цей перехожий, і того дня його відвів у міське управління. А там уже вартові, дотримуючись правил, склали протокол і відпустили хлопця своєю дорогою. Лоренса ж обіцяли доправити до лікарні, де йому нададуть необхідну допомогу.

Дивлюся скептично спідлоба і не знаю, що сказати. Причин не вірити словам друга в мене немає, але щось шкрябає всередині, шкребеться, немов кішка лапкою, не дозволяючи повністю відкинути сумніви.

А наступного дня після пар я, все ж послухавши поради Кейна, йду на уклін до ректора, прихопивши із собою і залишки попелу — ану ж знадобиться.

Але його секретарка, містріс Дашил, лише засмучено розводить руками. 

— Вибач, люба, — каже мені вона, поправляючи на переніссі окуляри. — Професора Езофілуса немає. Він на конференції в Ладоні, буде за тиждень. Але ти можеш звернутися до свого куратора, професора Квінтіна, якщо тобі потрібна допомога.

— Ні, дякую, — хитаю головою. — Я в особистій справі.

— Ну, тоді приходь наступного понеділка, — дарує мені на прощання привітну усмішку жінка. — Він уже має повернутися на той час.

Відповідаю їй точнісінько такою ж усмішкою і, попрощавшись, виходжу з приймальні.

І що тепер? У принципі, мені не горить, і я цілком можу почекати, поки не з'явиться ректор. Хоча, зізнаюся чесно, зважаючи на останні події, ходити ввечері містом стає дедалі страшніше і страшніше. Заспокоює наявність подарунка Ашкая, який не знімаю навіть, коли лягаю спати або в душі, і те, що мене зголосився проводжати Кейн. 

Я, звісно ж, можу себе втішати, що все це просто збіги. Але, оцінюючи події тверезо, розумію, що якщо в історії з ритольником я цілком могла опинитися не в той час і не в тому місці, то дарку мені підсунули явно навмисно. Дізнатися б, чого від мене вони хотіли. І хто...

Мої роздуми перериває дзвінок, що сповіщає про початок пар. Риссю кидаюся до східців і мчу в лабораторію алхімії, факультатив із магістром Бертон ніхто не скасовував.

Вбігаю в аудиторію в останню хвилину і, кинувши сумку на підлогу, заскакую на стільчик. Про мій марафон свідчить лише утруднене дихання і розчервонілі щоки.

Викладачка кидає на мене осудливий погляд, але зауваження не робить, воліючи продовжити лекцію далі.

— Отже, — трохи відкашлюється вона, збираючись із думками. — Сьогодні ми вивчимо розчинення сплавів і їхній якісний аналіз. Найкращими розчинниками для сплавів є сірчана та азотна кислоти. Незважаючи на те, що леткі сполуки під час цих реакцій не утворюються, працювати ви все одно будете під витяжкою. Перед кінцем реакції нагрійте розчин на водяній бані, потім випаруйте насухо і проведіть якісний аналіз звичайним способом. Зараз я кожному роздам по зразку, а наприкінці заняття чекаю від вас докладних звітів. Ви повинні будете мені описати, що це був за сплав і чому ви так вирішили.

Робота захоплює мене не на жарт. Я повністю занурююся в якісний аналіз виданого мені зразка, мало звертаючи увагу на те, що діється навколо, і рівно за півтори години здаю зошит із виконаною лабораторною та розлого описаними до неї висновками. Слідом за мною свої роботи здають і інші.

Сьогодні знову черга чергувати моя та Гісберта. Ми жартівливо перемовляємося, витираючи столи й обговорюючи сьогоднішні завдання. Прибирання йде швидко і весело, поки мені на плече не опускається чиясь тепла долоня.

Тихо скрикую, здригнувшись і впустивши губку, якою старанно шкребу стільницю, і різко обертаюся.

— Ухольники бородаті! Знову ти?! — приголомшено вигукую, дивлячись у світло-сірі очі Джера.

— Я, — самовдоволено відповідає хлопець, мабуть, геть забувши, що минулого разу він подібним чином позбувся своєї шевелюри. — У тебе, дрібното, сьогодні в крамниці вихідний? — дивує своїм запитанням блондин.

— Ну, так, — правдиво відповідаю, поки не розуміючи, до чого він хилить.

— Чудово. А завтра тобі на шосту там бути, правильно? — він безцеремонно хапає кінчик моєї коси і береться крутити її в руках.

— Правильно, — знову підтверджую, намагаючись не помічати порушення з його боку моїх особистих кордонів. Поки в моїй душі панує лише розгубленість і сум'яття. Чого йому треба від мене?

— Тоді чекаю тебе у фоє гуртожитку рівно о пів на шосту. Не спізнюйся! — усміхається у передчутті, немов кіт, що нарешті впіймав шалено апетитну мишку, на яку дуже довго полював.

— Навіщо? — не розуміючи, хмурюся. Мені рішуче не подобається його настрій. Мишкою в його лапах я бути не бажаю ні краплі.

— Тому що на роботу тебе проведу я, — не відстає від мого волосся нахабний блондинистий сноб, та ще й береться лоскотати їхнім кінчиком то мою шию, то ніс.

— Зачекай, я нічого не розумію, — вириваю в нього з рук косу. — Чому ти?

Тривога всередині наростає, як і відчуття того, що я перебуваю в епіцентрі чогось моторошного й небезпечного. Куди дівся Кейн? Чи пов'язано це з моїми розпитуваннями про маркіза, чи знову чистий збіг?

— Тому що в Кейна намалювалися деякі особисті справи, і я замість нього, — приголомшує мене заявою блондин. 

І це мене ні краплі не заспокоює.