Розділ 30

Утім, розмови розмовами, а мені працювати треба. Отримавши від господаря крамнички і тепер уже свого безпосереднього начальника чіткі інструкції, а від його дружини — потрібний для роботи інвентар, беруся до справи, а чоловіки залишаються точити ляси.

Цікаво, Кейн зібрався щодня чекати мене годину чи дві, поки я закінчу роботу, з виглядом пильного вартівника? Невже інших занять немає, більш... гм... цікавих?

Вправно орудуючи ганчіркою, віником і шваброю ― благо, у притулку ретельно попрацювали над нашим трудовим вихованням, краєм вуха дослухаюся до розмови чоловіків, яка спершу точиться навколо старого цвинтаря, а потім перескакує на зниклу сім'ю маркіза Лоренса.

Якось уночі, коли сам чоловік був у від'їзді, перевіряючи на пристані свої кораблі з новими ткацькими верстатами для фабрики, замовленими в сусідній Манорії, його дружина і двоє дітей безслідно зникли зі своїх ліжок. На пошуки нещасних відправили пів управління варти і таємну поліцію. Та все марно. Сім'я Лоренсів як у воду канула. А за ними й сам маркіз кудись зник. Уже тижнів зо три від нього ні слуху, ні духу.

— Маркіз, якщо мені не зраджує пам'ять, був вельми лояльний до попереднього правителя, короля Міхаеля та його спадкоємця принца Ніколаса, — недбало зауважує Кейн, розглядаючи на вітрині шкіряну сумку з безліччю кишень, заклепок і потаємних відділень. Чесно кажучи, я й сама на цю дрібничку око поклала, але ціна на неї відчутно кусалася.

— Та-а-ак, так і було, — задумливо тягне майстер Льюїн, кидаючи боязкий погляд за вікно, немов страхаючись, що їх може хто-небудь підслухати. — Тільки чого вже минуле ворушити... Простому люду немає діла до розбірок вищих, тут хоч би на хліб заробити...

— Ось і я так кажу, — безтурботно посміхається хлопець, відриваючись від споглядання товару. — Що нам до того, хто при владі? Усі вони одним миром мазані...

На цих словах господар крамнички трохи похмурнішає і знову неспокійно озирається.

— Не всі, — тихо, ледь чутно додає він собі під ніс, ні до кого конкретно не звертаючись. Та й чую я його слова тільки тому, що стою зовсім близько, витираючи пил із полиць. Це він про минулого короля, чи що? Як там його... Міхаеля?

— Майстре Льюїне, я все зробила, — закінчую полірувати вітрину і з насолодою потягуюся.

— Люба, будь така ласкава, розклади ще свіжі газети на журнальному столику для відвідувачів, і можеш бути вільна, — вже кричить мені звідкись із підсобки шеф, який примудрився залучити Кейна до якоїсь важкої чоловічої роботи. І як він там так швидко опинився? Я навіть і не помітила, захоплена роботою...

Майстер Льюїн за ці пару годин якось непомітно перейшов на більш близьке до мене звертання, ніж офіційне «міс Єсенія», і я не заперечувала. Дідок виявився дуже милим, добрим і навіть якоюсь мірою турботливим.

Беруся сортувати газети, розкладаючи найсвіжіші зверху. Композиція моя чимось нагадує розкрите віяло, зате так зручніше переглядати, відразу ж видно дату виходу. «Віял» виходить два. Одне для жінок із модними тенденціями цього сезону, а друге — чоловіче, з політичними новинами та проривами у сфері промисловості й науки.

Ще з хвилину помилувавшись справою рук своїх, уже збираюся вставати з м'якої кушетки, але мене щось зупиняє. Око чіпляється за фотографію чоловіка прямо на першій сторінці однієї з газет. Раніше я якось не звернула на нього уваги, більше на дати дивилася, але зараз чорно-біле зображення буквально притягує мене.

Обережно, щоб не порушити всю конструкцію, витягую потрібну газету і вже уважніше вдивляюся в риси обличчя зображеного на ній чоловіка. Десь я його вже бачила... Тільки от де?

Як свідчить стаття під ним, це і є той самий горезвісний маркіз Лоренс, який зник казна-куди. Дуже розумний дядько був, між іншим. На повну просував технічний прогрес на своїх ткацьких фабриках, крім політичної кар'єри займався комерційною діяльністю, не гребуючи простою роботою, хоч це і не личило титулованій особі, а також вкладався в науку і жертвував на благодійність чималі суми.

— Чому ти мені настільки знайомий, а, маркізе? — ставлю я питання фотографії.

Мені здається, що я бачила цю людину наживо, не на зображеннях. Згадати б де...

Тихо зітхаю і кладу газету на місце. Може, якось потім спаде на думку...

Гучний зойк, що пролунав із підсобки, змушує мене відразу ж підхопитися, але я не встигаю кинутися на допомогу, як у дверях з'являється Кейн, який закинув на своє плече руку майстра Льюїна, що злегка накульгує.

— Що сталося? — злякано запитую.

— Не хвилюйся, люба. Нічого страшного, — посміхається старий. — На ногу коробка впала. Скоро мине.

Я бачу, що і справді травма не надто серйозна, і полегшено зітхаю. Але перед очима відразу ж постає зовсім інша картина. Зовсім недавно Кейн так само підтримував зовсім іншу людину. Хворого перехожого з разюче знайомим обличчям...

Здається, я згадала, де я бачила вас, маркізе Лоренсе.