Розділ 29

Коли мій гнів трохи стихає, і я перестаю сама собі нагадувати чайник, що закипає, до свідомості, нарешті, доходить, що мені запропонував Кейн.

— Ти мене за ручку, чи що, водити зібрався? — трохи єхидно уточнюю, намагаючись приховати задоволення. Увага хлопця приємна, ніде правди діти. Тільки от йому це знати зовсім не обов'язково.

— Можу й за ручку, — гмикає він, анітрохи не образившись.

Ой, нехай водить, мені й справді не завадить захист, та й компанія весела теж.

— Ну, якщо ти налаштований настільки рішуче... — з приреченим виглядом здаюся на милість переможця. — То тобі слід поквапитися. Мені на роботу на шосту, і в перший день я спізнюватися не збираюся.

— Чекай мене внизу, я миттю, — на ходу кидає Кей і вибігає з кімнати.

— Май на увазі, якщо за п'ять хвилин не з'явишся, я йду сама, — кричу йому навздогін, взуваючи чобітки. Цікаво, почув чи ні?

Почув чи ні Кейн мої грізні слова, залишається для мене таємницею за сімома печатками, але з'явився хлопець вчасно, на ходу натягуючи свою звичайну пошарпану шкіряну куртку.

— Тобі не буде холодно? — скептично дивлюся на це вбрання на риб'ячому хутрі.

— Я гарячий хлопець, — кумедно смикає бровами. — Якщо треба, можу й тебе зігріти.

— Вельми вдячна, — задираю підборіддя, не піддаючись на провокацію. — Але із цією місією чудово справляється пальто.

На вулиці вже настали глибокі сутінки і засвітилися вуличні ліхтарі. А погода і справді зіпсувалася. Пронизливий колючий вітер раз у раз тріпає поли мого пальтечка, і я мерзлякувато щулюся від кожного його пориву. А Кейну все дарма. Він іде, розправивши плечі, немов на ньому не тоненька косуха, а ведмежа шуба.

— Ти зобов'язана розповісти про дарку ректору Езофілусу, — раптово заявляє він.

— Навіщо? — здивовано округлюю очі. 

Жартує? Ні, не схоже.

— Він повинен знати, що на його студентку напали, — гне й далі свою лінію і навіть зупиняється, щоб пильно зазирнути мені в очі, схопивши за плечі.

— Ніби в нього своїх проблем немає, — відводжу погляд, намагаючись дивитися куди завгодно, тільки не на друга. Не звикла я якось ділитися своїми проблемами зі сторонніми.

— Це його обов'язок, — пальці на моїх плечах стискаються трохи сильніше. — Зрозумій, поки ми вчимося в академії, ми під відповідальністю викладачів, і такі речі їм знати належить.

Ну, якщо так, напевно, варто.

— До того ж навіть якщо дарка призначалася не тобі, — продовжує далі Кейн, відпустивши мене, але, одразу ж зграбаставши за руку, немов переживаючи, що я можу будь-якої секунди накивати п'ятами. — Уяви, що під її дію потрапив хтось інший і сталось непоправне. Уявила? 

Коротко киваю у відповідь. 

— Як гадаєш, чи має варта знати, що хтось намагався вплинути на злочинця, щоб він не зі своєї волі зробив щось погане, наприклад, заснув на посту, або напав на банківського працівника, влаштував у магазині погром? Ми ж не знаємо, яка дія була в артефакту.

Поки Кейн розтікається мислію по древу, я й сама вже розумію, що потрібно повідомити ректора про подію.

— У понеділок зайду, — тихо бурчу у відповідь. 

Мені не подобається, коли мене повчають, але слова Кейна більш ніж справедливі, а я не ідіотка, щоб їх ігнорувати з чистої впертості.

— От і розумниця, — куйовдить мені волосся, але я роздратовано натягую каптур. Не люблю, коли чіпають моє волосся.

Вікна в крамниці привітно світяться яскравим жовтим світлом безлічі світильників, і я під дзвін дверного дзвіночка з насолодою пірнаю в тепло приміщення.

— О, міс Єсеніє, — виходить мені назустріч майстер Льюїн. — Ви точні, як баштовий годинник! — каже він під звук курантів цього самого годинника, що відбиває шосту вечора. — І з вами молодий пан. Це ж просто чудово!

Я не розуміючи хмурюся, буквально спиною відчуваючи дратівливе задоволення Кейна, але вітаюся цілком привітно і беруся знімати верхній одяг, поки чоловіки знайомляться, тиснучи один одному руки.

— Я й сам думав вас додому після роботи провести, але молодий і сильний чоловік набагато краще, ніж старий, вірно? — завзято підморгує мені господар крамнички, не забувши при цьому зміряти випробним поглядом мого майбутнього охоронця.

— Навіщо? — невимовно дивуюся, пов'язуючи на талію фартух із великими кишенями, де можна зберігати різний потрібний у роботі дріб'язок.

— Та щось неспокійно останнім часом у нашому місті, — зітхає майстер Льюїн, кидаючи насторожений погляд на темінь за вікном. — Люди почали зникати. Здебільшого волоцюги, але й кілька пристойних містян теж пропали. Їх потім на Старому цвинтарі знайшли в братській могилі. Заражених лісмою. Чули про цей страшний випадок?

Обережно киваю, обмінюючись із Кейном розуміючими поглядами. Що коїться в цьому місті?