Розділ 28

А поки я роблю з паперу невеликий конвертик і відсипаю в нього трохи попелу, сусідка, задумливо посовгавшись на стільці, раптово промовляє:

— Цікаво, що ж знищило цей артефакт?

Я від несподіванки ледь не розсипаю залишки, але, подолавши хвилювання, таки закінчую процедуру. І вже потім, повернувшись до Лалі та передавши їй конверт, озвучую версію, у якій не потрібно було б розкривати наявність у мене каблучки.

— Може, це академія так вплинула? Вибухнув він, коли я була вже біля самих воріт, — намагаюся здаватися спокійною і впевненою, подумки схрестивши на удачу пальці. Хоч би Юлалія задовольнилася цим поясненням.

Але сусідка так і не встигає нічого відповісти, хоча й нагороджує мене підозрілим поглядом. У наші двері лунає гучний стукіт, слідом за яким вони різко відчиняються, і в кімнату вривається злегка скуйовджений Кейн.

— Єсеніє, ти як? Чому мені не сказала? — відразу ж кидається до мене хлопець.

Я, приголомшена такою заявою, відстрибую назад, прагнучи збільшити між нами відстань. Яка муха його вкусила?

— Чого не сказала? — скрикую, виставивши перед собою руки.

— Що тобі підкинули дарку! — хмуриться він, прискіпливо оглядаючи мене з голови до ніг.

— Що? Кого? — не розумію я, кидаючи погляд на Лалі, яка мені підморгує.

— Кейне, будеш чай із тортом? — раптово цікавиться вона і в запрошувальному жесті відсуває стілець біля себе. 

Хлопець ще пару секунд свердлить мене дивним нечитабельним поглядом, а потім, усміхнувшись у своїй звичній добродушній манері, киває:

— Не відмовлюся. Тортами мене давно вже не частували... А дарка — артефакт із сюрпризом, — пояснює гість уже більш спокійним тоном.

Ну Талботе, ну постривай. Воістину, базіка — знахідка для шпигунів. Може, йому б одразу написати транспарант з інформацією про мої пригоди і не морочитися, переказуючи всім і кожному, а то ж так і язик відсохнути може від трудів праведних. Не очікувала від нього такого словоблуддя, не очікувала...

— Дарку непомітно прикріплюють до одягу, або підкидають у кишеню чи сумку, — тим часом продовжує Кейн, уже встигнувши вмоститися на стільці і присунути до себе блюдце з двома величезними шматками десерту, відрізаними щедрою рукою Лалі. — Виглядають вони по-різному: від звичайної перової ручки до химерної дорогої прикраси, залежно від того, для чого служать і кому призначаються.

— І для чого ж вони служать? Тобто можуть служити? — відразу ж цікавлюся, беручись вовтузитися в шафі в пошуках теплого светра: ввечері, коли повертатимуся з роботи, може відчутно похолоднішати. Метеорологічний артефакт навіть сніг уночі обіцяв, але він і збрехати здатний.

— Для різних цілей. Ну, наприклад, є «забувашки» — стирають пам'ять від кількох хвилин до години з моменту початку дії, є «соньки» — від них страшенно хочеться спати, «агресори» — викликають неконтрольовану злість і роздратування, «підкорялки» — нав'язують потрібну дію, — захоплено перераховує Кейн, забувши про частування.

— А вбити він може? Або сильно покалічити? — стурбовано запитує Лалі, буквально на пів секунди випередивши мене із цим питанням.

— Ні, дарки не для цього призначені, — впевнено відповідає хлопець, але, помітивши, що крім светра, уже покладеного в сумку, я витягую із шафи пальто, вигукує: — Стоп, Єсеніє, а куди це ти зібралася так пізно?

— На роботу, — кліпаю очима, трохи здивована таким вимогливим тоном.

— На яку роботу? — примружується друг. І щось мені зовсім не подобається це його примруження.

— На таку роботу, — гмикаю, натягуючи манто.

— Нікуди ти не підеш! — категорично заявляє він, підхоплюючись на ноги.

Кидаю стурбований погляд на Юлалію, не розуміючи, що на нашого гостя найшло. Але та лише хитро всміхається, спостерігаючи за нашою суперечкою.

— Піду, — спокійно відповідаю, вирішивши проігнорувати його вимогливий тон. Теж мені «матуся». — Мені треба на щось жити. І взагалі, чого це ти вирішив узяти на себе роль тривожного татуся?

— Тобі дарку підкинули, — з натиском промовляє хлопець так, немов я цей малюсінький факт своєї біографії раптово забула.

— Ну, як я зрозуміла, дарка ця не вбиває, — знизую плечима. — А от від голоду й холоду померти можна запросто. Тим більше впевнена, вона до мене потрапила помилково.

— А якщо ні? — Кейн ніби ненароком перегороджує мені шлях, закриваючи собою вхідні двері.

— То ти мені що, пропонуєш узагалі з кімнати не виходити?! — здивовано підіймаю брови. — Може, мені ще й у шафу ховатися — раптом дорогою на пари мене кроти під землю потягнуть?

Лалі пирхає зі сміху, Кей червоніє від злості.

— Гаразд, — за хвилину киває він якимось своїм думкам. — Але на роботу і з роботи тебе буду проводжати я. Твоє вміння знаходити неприємності просто вражає.

Ем... оце так заявочки...