Розділ 27

— Якось мені невтямки, навіщо тобі працювати? — не розуміючи, хитає головою сусідка. Вона тільки-тільки приїхала з дому і заледве встигла розібрати речі та розкласти на столі всілякі смаколики зі святкового столу, які їй спакували надміру турботливі родичі.

— Щоб гроші були, — відповідаю, пережовуючи чергову смакоту і запиваючи чаєм. — Хіба ти не знаєш, яка в нас стипендія? А мені речі нові потрібні, штани спортивні, наприклад. Не все ж у тебе позичати...

Лалі тихо зітхає, відщипуючи малюсінькі шматочки від пирога з вишнями...

— Та бери, мені не шкода. Все одно моя дупа в них не влазить, а ти он яка струнка, — сумно промовляє вона, продовжуючи патрати шедевр кулінарного мистецтва, так і не скуштувавши його.

— Зате ти апетитна... Красива, — відбираю в неї предмет знущань, поки вона у своїй меланхолійній задумливості не перепсувала весь провіант. Нам на ньому ще тиждень жити...

— Я товста, — приречено каже вона, навіть не помітивши моїх маневрів, але взявшись тепер шматувати пухкі вафлі.

— Дурниць не кажи, — хмурюся, не розуміючи, що на неї найшло. Зазвичай Юлалія вельми задоволена і собою, і життям. — Звідки ти це взяла?

— Наречений сказав, — понуро заявляє подруга і, трохи подумавши, усе-таки бере шматочок тортика і береться його жувати з таким виглядом, ніби це не смачнющий бісквіт, политий заварним кремом, а брусок сухого дерева. — Він завжди казав, що йому подобаються витончені жінки. А в мене занадто фігуриста фігура...

— Дурень твій наречений, — з обуренням констатую я. — Вдумайся сама: «фігуриста фігура» — чи це не каламбур? Ти витончена, жіночна, красива. На твою «занадто фігуристу фігуру» пів потоку облизується!

Дівчина обурено пирхає, але я встигаю помітити, як її щоки заливає рум'янець задоволення, і добиваю її ще однією новиною.

— І, до речі, про тебе вчора запитував Ірнест, — недбало заявляю, роздумуючи, чи не з'їсти мені ще чогось, але живіт протестувально бурчить, і я здаюся, відкидаючись на спинку стільця. Час припиняти об'їдатися.

— Що, прям так і запитував? — зніяковіло допитується Лалі.

От даремно вона на мене сердилася під час першої зустрічі, видно, її оголені ніжки все-таки справили на Ірнеста незабутнє враження.

— Так, — упевнено киваю. — Я його на кухні зустріла. А він і помітив, що тебе щось на вихідних не видно. Може, сумував?

— Скажеш таке, — знову пирхає сусідка, але я ж бачу, як у неї миттю підіймається настрій, а з ним прокидається апетит, і від шматка торта вмить не залишається ні крихти.

— Гаразд, що ми все про мене та про мене, — переводить розмову на іншу тему Лалі. — Ти мені краще розкажи, у що ти вляпалася...

— Я? — мої брови злітають угору і губляться десь у волоссі.

— Ти, ти, — гмикає сусідка. — Мені твій одногрупник розповів, Талбот, здається. Запитав, як ти почуваєшся після того випадку з вибухом артефакту.

— От Тал, язик без кісток, — бурчу я. — Він що, всьому курсу розпатякав про те, що зі мною сталося?

— Не верзи дурниць. Він просто переживає за тебе і знає, що ми живемо разом і дружимо. Ну, розповідай! — раптово перескакує назад на питання, що її цікавить. — Уникнути цієї теми я тобі не дам, так і знай.

Приречено зітхнувши, ділюся з Юлалією подробицями вчорашньої події, звісно, змовчавши про подарунок Ашкая і про те, що мене переслідують найманці.

— Знаєш що... — задумливо тягне подруга. — Дай-но мені трохи цього попелу. Я татові відішлю. Він у мене в алхімічній лабораторії працює і зможе дізнатися, що це був за артефакт.

— Не треба, Лалі, — хитаю головою. — Я не хочу проблем... Що ти йому скажеш? Що на твою сусідку напали?

— Ні, звісно, а то не бачити мені тут навчання, як своїх вух. Батьки не проґавлять можливості затягнути мене назад додому, — зітхає Юлалія. — Я скажу, що це завдання з алхімії. Додаткове. Факультатив, наприклад... Так що давай і не бійся.