Розділ 26

— Яка? — підозріло запитую. Майстер Льюїн, звісно, не схожий на тих, хто здатний звернутися з непристойним проханням, але ж зовнішність буває оманлива.

— О! Не подумайте нічого поганого, міс, — відразу ж вигукує господар крамнички. — Розумієте, ми з дружиною люди немолоді, і в нас останнім часом не так уже й багато сил. До того ж мою Ребекку віднедавна мучить страшний артрит. Я бачу, що ви дівчина серйозна і чесна, і хотів вам запропонувати приходити ввечері та прибирати в нашій крамниці. Це займе всього пару годин на день. Зарплата невелика, але так ви зможете трохи покращити своє фінансове становище та й сукню викупити ― я ж бачу, вона вам дуже сподобалася.

Пропозиція справді приваблива, я це розумію, але чи вистачить у мене сил на навчання і роботу? Стою в роздумах, закусивши губу. Що ж робити? Але з іншого боку, якщо я буду харчуватися однією лише вівсянкою та чаєм, то й сил на це саме навчання не буде. До того ж зараз я виїжджаю на заощадженнях, які мені дав Ашкай, але вони теж не вічні.

— І ви зможете підбирати собі гарний одяг та інші речі за собівартістю, — продовжує вмовляти майстер Льюїн.

Ну як тут не погодитися? Після зими йде весна, а там літо, нові витрати...

— Добре, — киваю. — Коли мені приступати до обов'язків?

— Давайте завтра, — задоволено потирає руки чоловік. — Приходьте о шостій вечора. Оплата раз на тиждень, у неділю. Понеділок — вихідний.

Ось тобі й маєш! Йшла за зимовим пальтечком, а знайшла роботу і вбрання на свято.

Подумки дякую вищим силам за сприяння і, не припиняючи усміхатися, поспішаю додому.

У новому манто тепло і зручно, і усмішка всю дорогу не сповзає з мого обличчя. Я вже мрію, що зможу купити на ці гроші. Напевно, цілий кілограм яблук, ні — два, а може, й три. Я так скучила за свіжими фруктами!

У притулку фінансування було невелике, але раз на день нам завжди видавали по якомусь сезонному фрукту на другий сніданок — яблуко, банан або апельсин. Улітку абрикоси та сливи — тут уже жменями можна було їсти. А часто нянечки й самі з дач привозили, щоб порадувати дітвору. Але в цьому світі я вже давно не ласувала таким делікатесом, намагаючись витрачати гроші лише на необхідні речі.

Замислившись, я навіть не розумію, як налітаю на якогось вельми кремезного дядечку у воротах ринку.

— Дивись, куди преш! — грубо відштовхує він мене, і я наштовхуюся спиною на ще одного перехожого. Невихований гад продовжує йти своєю дорогою, навіть не затримавшись на секунду, немов нічого й не сталося.

— Міс, із вами все гаразд? — цікавиться той, на якого я налетіла спиною, і допомагає мені вирівнятися.

— Так-так, усе добре, — потираю забитий бік, куди ліктем заїхав мерзотник.

— Вам допомогти? Може, провести додому? На вулицях усякого непотребу вистачає... — співчутливо пропонує незнайомець.

— Ой ні, дякую, — зніяковіло відмовляюся, тільки зараз помітивши, що чоловік, який мені так наполегливо допомагає, вельми красивий і заможно одягнений. Цікаво, хто він і що тут робить? — Мені тут зовсім недалеко йти.

Увага такого красеня, звісно, лестить, але таке завзяте нав'язування допомоги трохи лякає. Хоча, може, така поведінка тут у порядку речей...

Поспішно прощаюся з незнайомцем, ще раз дякуючи за небайдужість, і біжу додому. Краще сама, мені так спокійніше. Але, поспішаючи вулицею до академії, я ще деякий час відчуваю спиною зацікавлений погляд перехожого. Пропадає він лише тоді, коли я вже майже біля воріт рідної альма-матер, а в кишені мого новенького манто чується дивний ляск, немов петарда вибухнула, і дим тоненькою цівкою просочується з прорізу.

Нервово озираюся на всі боки, не розуміючи, що це могло бути, але, не помітивши нікого поруч, обережно суну руку в кишеню і зі здивуванням дістаю звідти жменю попелу.

— Сеню, чого застигла? — ляскає мене по плечу Талбот, який непомітно підійшов ззаду. — Щось сталося?

— Не знаю, — розгублено тягну, продовжуючи розглядати залишки чогось у долоні.

Одногрупник міряє мене підозрілим поглядом, який одразу ж зупиняється на моїй знахідці.

— Ти що, знищила якийсь артефакт? — примружившись, запитує.

— Ні, нічого я не знищувала, — хитаю головою і коротко переказую, що сталося.

— Та-а-к, — тре підборіддя Тал. — Мабуть, у тебе в кишені був якийсь артефакт, який самоліквідувався. Який точно — не скажу, але запах і колір диму специфічний... Тобі пощастило...

Та вже ж, пощастило... Навряд чи б мені потайки пхали щось хороше в кишеню. І я не здивуюся, якщо це зробив той, хто мене штовхнув.

Мені притулкові хлопчаки, які певний час жили на вулиці і жебракували, розповідали про такі прийомчики, тільки робили вони зовсім навпаки — щось витягали з кишень неуважних перехожих, ніби ненароком штовхнувши їх у натовпі...

Цікаво, це каблучка так вплинула і врятувала мене від невідомого артефакту? Рука сама тягнеться до оберега і намацує його крізь одяг.

Дякую, Ашкаю...