Розділ 25

Металевий обідок каблучки холодить оголену шкіру під сорочкою, теліпаючись у такт ходьбі. Я таки наважилася надіти подарунок Ашкая, справедливо розсудивши, що якби він хотів мені завдати шкоди, то була купа можливостей, щоб створити бажане менш енергозатратним способом. І морочитися з подарунком, додаючи собі зайвого клопоту, зовсім не варто було. Але, відчуваючи, що печатка — абсолютно незвичайна і рідкісна річ навіть у чарівному світі, намагаюся заховати її на собі надійніше. Ідею підкидає якраз таки моє видіння: мама, судячи з усього, теж носила оберіг на шиї, а не на пальці.

Я без зусиль знаходжу знайому комісійну крамничку і навалююся на тугі вхідні двері. Дзвіночок заклично дзвякає, кличучи продавця. А поки він поспішає мені назустріч, окидаю поглядом запропонований товар.

— Чим можу бути корисний, юна міс? — усміхається невисокий сивий дідок у різнокольоровій камізельці. — Мене звати майстер Льюїн, і я господар цієї крамниці.

Цікаво, минулого разу мене обслуговувала жінка. Може, дружина?

— Доброго дня, — киваю у відповідь, теж вичавлюючи усмішку ― змерзлі губи рішуче не хочуть набувати бажаної форми.

Сьогодні відчутно похолоднішало. Крижаний вітер так пронизав мене дорогою до базару, що зуб на зуб не потрапляв, а пальці задубіли настільки, що я ледве відчувала власні руки. І хоча тут, у крамниці, мене відразу ж обгорнуло приємне, густе тепло, я ще якийсь час продовжую мерзлякувато трястися.

— Мені б щось із верхнього одягу, що підходить по сезону.

Чоловік міряє мене професійним поглядом і, на секунду замислившись, заявляє: 

— Думаю, я можу вам запропонувати кілька підхожих варіантів.

На вішалці, до якої мене підводять, висить парочка миленьких пальтечок, але мій погляд відразу ж зупиняється на темно-сірому манто з блискучими ґудзиками і каптуром, опушеним синяво-чорним хутром, настільки м'яким і пухнастим, що його хочеться відразу ж погладити долонею.

— Чудовий вибір, — одразу ж помічає він мою зацікавленість. — Ціна, звісно, трохи вища, але ви зможете в ньому ходити навіть узимку. Так вийде вдвічі економніше.

Вмовляння майстра Льюїна змушують мене замислитися, тим більше що розмір точнісінько мій, і пальто сидить на мені чудово. Я, правду кажучи, коли побачила ціну, хотіла відразу ж перейти до дешевших варіантів. Але чоловік же має рацію. Так я зекономлю порядну суму, не витрачаючись на зимовий одяг.

— Добре, я його беру, — не втримавшись, усе-таки проводжу рукою по чудовому хутру, а потім дістаю гроші з гаманця.

— Ви поки можете подивитися інші товари, — майстер Льюїн у запрошувальному жесті обводить рукою зал крамниці. — А я упакую ваше прекрасне манто.

— Це зайве, — категорично заявляю, пом'якшуючи тон усмішкою. — Я, швидше за все, його відразу ж одягну.

Моя відмова лише частково продиктована саме цією причиною. Насправді я просто не хочу спокушатися іншими, не менш чарівними речами. Адже моя дівоча душа ― хай їй грець! ― ще на самому початку помітила просто дивовижну сукню, яка кричала, ні, волала не своїм голосом, вимагаючи купити її до балу. Їй геть не важливо, що я планувала провести свято вдома за книжками, і вбрання мені зовсім ні до чого.

Але майстер Льюїн не був би професіоналом, якби не помітив мій погляд, скоса кинутий на бажане.

— Приміряєте? — тоном змія-спокусника пропонує він, уже знімаючи вбрання з плічок.

— Ні, що ви, — заперечно мотаю головою, а руки самі тягнуться до сукні. «Ну, адже за те, щоб поміряти, грошей не беруть, правда?» — умовляє мене мій внутрішній голос, а ноги вже поспішають до примірочних.

Сукню немов шили на мене. Кремова тканина м'яко лягає по фігурі, ідеально підкреслюючи талію, а витончений візерунок робить її якоюсь невагомою. Кожна виточка, кожна складочка воістину на своєму місці, і в дзеркалі на мене раптом дивиться не змерзла першокурсниця, а справжня аристократка. І я відразу ж шкодую, що взагалі її приміряла. Відчувати себе такою — небезпечно, бо тепер відмовитися від покупки буде вдвічі складніше.

З гірким жалем стягую розкішне вбрання й акуратно вішаю назад на плічка. Таке мені точно не по кишені.

— Що? Не підійшло? — бачачи мій скорботний вигляд, одразу ж цікавиться майстер Льюїн.

Важко зітхаю у відповідь, не вдаючись у пояснення. Зізнаватися, що в мене елементарно не вистачає грошей, якось ніяково.

Віддаю вішалку із сукнею нахмуреному власнику крамниці і, накинувши тепле пальто, дякую за допомогу й прощаюся.

— Зачекайте, міс! — уже біля дверей зупиняє мене гучний вигук.

— Так? — обертаюся, здивовано підіймаючи брови.

— Міс, у мене для вас є пропозиція!