Розділ 24

У пам'яті спливає неясна картина. Вона не зовсім чітка, а немов оповита якимось напівпрозорим розпливчастим серпанком. Я бачу свої пальці, маленькі, зовсім дитячі, в яких кручу схожу цяцьку, з цікавістю розглядаючи витіюватий візерунок, вигравіруваний на золотистому обідку. Каблучка висить на довгому ланцюжку, що обвиває шию жінки. 

Це мама... Моя мама... Це тепло, це відчуття затишку і захищеності в її руках не сплутати ні з чим. Але обличчя рідної людини, немов розмита пляма. І я, хоч як намагаюся, а розгледіти його не можу. Ніби щось відводить мене від найголовнішого, заважає роздивитись дорогі серцю риси. І тільки її голос, тихий, мелодійний, солодкою музикою звучить у вухах.

Раптом скроню пронизує різкий біль, а спогад безслідно розвіюється, як туман на сонці. Впускаю подарунок на покривало і здавлюю пальцями голову з обох боків, намагаючись хоч таким чином угамувати пронизливий біль. Легенько, круговими рухами масажую скроні, і неприємні відчуття мало-помалу відпускають, а потім і зовсім припиняються. 

Може, це наслідок гіпнозу, якому гидкий психолог регулярно мене піддавав? Але зараз я намагаюся думати зовсім не про віроломного Юрія Федоровича, а про раптовий подарунок. Невже звістка від батьків?

Закушую губу, щоб стримати сльози, що навернулися на очі. І тремтячими від хвилювання руками трясу конверт, раптом там ще щось є — записка чи послання.

На ліжко і справді випадає невеликий паперовий прямокутничок. Серце калатає в грудях як божевільне. Підхоплюю лист і квапливо розгортаю.

«Красуне, наступного разу я можу не встигнути. З твоїм талантом влипати в неприємності треба щось робити. Носи цей перстень завжди при собі, гадаю, зважаючи на останні події, він ще не раз тобі стане в нагоді».

І хоч лист не підписаний, не важко здогадатися від кого він. 

Ашкай... 

Розчарування тонкою голочкою поколює десь глибоко всередині, хоча увага чоловіка, не приховаю, вельми приємна. Але як він сюди пробрався?

Підозріло оглядаю всю кімнату, шукаючи сліди проникнення, але нічого не помічаю.

Навіть якщо припустити, що Ашкай якимось чином уліз у вікно, то як він закрив клямку на рамі зсередини? Та й четвертий поверх, це не той, на який видерешся без зусиль. Залишаються двері. Але замок не зламаний, я щойно відчиняла їх ключем... 

Думка про те, що хтось чужий може спокійно пробратися в гуртожиток, мене лякає. Я ні на хвилину не забуваю про те, що за мною полюють невідомі бандити з якоїсь невідомої мені причини. Ось тільки ректор запевняв, що поки я студентка, можна не переживати. У стінах академії мені побоюватися нічого.

Може, Ашкай свій подарунок передав через когось? 

Таке припущення здається цілком розумним і на час заспокоює бурхливу тривогу, що панує в душі. Потрібно буде Лалі розпитати, чи був конверт, коли вона додому збиралася.

Варто нарешті зізнатись собі ― крім навчання і справ насущних мої думки раз у раз поверталися до ковбоя. Відтоді я його більше й не бачила, і ось тепер цей подарунок... 

Для себе я вирішила, що Ашкай навідувався до столиці по свій перстень ― як я вже зрозуміла, той має особливе значення для чоловіка. І, забравши його, повернувся у своє нагір'я. 

А те, що ковбой опинився в потрібний час у потрібному місці, звісно, підозріло, але яких тільки збігів у житті не буває. Але тепер ось розумію, що мого рятівника явно щось затримало в столиці. Невже він причетний до тих жахів, які творилися на цвинтарі?

Думати погано про того, хто мені вже не раз допомагав, зовсім не хочеться. Та тільки мене вже одного разу зрадила людина, яку я вважала, близькою та рідною, і якій я так нерозсудливо довіряла. А з ковбоєм ми взагалі знайомі без року тиждень...

На душі стає гидко від підозр, які мимоволі виникають, і від того, як уперто їх заперечує серце. Помилятися знову, наступаючи на ті самі граблі, зовсім не хочеться. Але, судячи з усього, уже пізно. Моє дурне довірливе серце наполегливо твердить, що не міг Ашкай бути таким чудовиськом, просто не міг...

Труснувши головою, відганяю сумні думки і знову беруся розглядати подарунок. Симпатична прикраса. І дорога. Простий плоский золотий обідок прикрашений химерними візерунками, які, якщо придивитися уважніше, складаються в напис незнайомою мовою. Тепер я бачу, що ця каблучка і та, з моїх спогадів, не однакові, хоча й дуже схожі, як брати. Так, немов їх робила одна рука, один майстер. Чи може це бути зачіпкою в пошуках батьків? 

Хотілося б сподіватися...

Вирішивши, що розберуся в усьому трохи пізніше, ховаю лист і печатку в шафу, де вже лежать земні речі і чарівна павутинка. 

А секретів-то стає дедалі більше й більше...