Розділ 23

Під кінець тижня вся академія гула, як трансформаторна будка. І хоч про випадок, який стався на спільній практиці бойовиків і першокурсників, нам розповідати заборонили, щоб не плодити зайві чутки й домисли, але вони й так плодилися зі страшною силою, без нашої участі. Не обговорювали ритольників на покинутому цвинтарі тільки ліниві або німі. Серед спудеїв ширилися різноманітні теорії, аж до найнеймовірніших.

Особливо обдаровані унікуми вважали, що це я сама приволокла обидві тушки нечисті, щоб налякати одногрупників, і мене через це ледь не виключили. Так-так, саме так і казали, мовляв, я всю ніч провела в ректорському кабінеті, слізно вимолюючи прощення. Професор Езофілус зі скрипом погодився, зажадавши натомість мою душу в особисте служіння, і тепер у мене випробувальний термін до першого зауваження.

Більшість цьому особливо не вірила, але дехто все ж із побоюванням косився в мій бік, міркуючи, на що здатна ця тендітна дівчина, якщо вона заради простого жарту заманила на старий цвинтар нежить другого класу.

Інші, навпаки, з якогось переляку вирішили, що я зі скромності вигадала небайдужого перехожого. Насправді ніхто мене не рятував, а я сама кинулася на ритольника і, через брак підручних засобів, голими руками порішила бідолаху. Другий здох від розриву серця, вздрівши, що я накоїла з його товаришем. Їх навіть не переконувало, що ритольника засипало землею внаслідок вибуху артефакту, а в мене він навряд чи міг бути. Таку зброю не видають першокурсникам.

Утім, плітки мене не особливо хвилювали, тим більше що я знала — згодом вони вщухнуть, треба тільки почекати.

А ось що мене по-справжньому схвилювало — це розповідь Талбота. Одногрупник за кілька днів після події поділився тривожними й вельми сумними фактами. Виявилося, ритольники все ж прийшли куди треба. Під час розслідування знайшли свіже групове поховання, у якому спочивало близько десятка тіл, і кілька одиночних могил аналогічної свіжості. За даними слідства, всі покійні були хворі на лісму і вмертвлені не більше тижня тому.

Хто міг таке накоїти, не вкладалося в голові. Але від однієї думки, що в Авердіні завівся винахідливий маніяк-убивця, який любить заражати своїх жертв моторошною хворобою, волосся на голові ставало дибки. Звісно, цю інформацію Тал настійно просив тримати в таємниці ― заворушення серед народу ні до чого хорошого не призведуть.

Як я і припускала, базікати про злісну тварюку та її приборкувачку, чи то пак про мене, перестали за пару тижнів. Та й не до цього стало учням. Час на розкачку закінчився, і викладачі почали лютувати на повну. Тут хоч би встигнути виспатися, а не язиками чесати. Та й інших новин вистачало.

На носі в студентської громади намічалося величезне свято, яке всі називали «Ніч Біди» або «Ніч Мертвих». Дівчата вже з ентузіазмом підбирали собі вбрання, хоч до самого торжества ще більше тижня залишалося, і пліткували про те, хто з ким танцюватиме і скільки парочок цього року утвориться після святкової ночі.

Я особливо не брала участі в цих обговореннях ― одягти мені не було чого, а витрачати копійки стипендії на непотрібні лахи не хотілося. Уже цілих пів бюджету було відкладено на купівлю теплого светра, панчіх, шкарпеток і плаща. Моя парка із Землі абсолютно не підходила, а шкода...

Я й так економила щосили. Але осінь повертала до зими, вранці вже часто на траві можна було помітити заморозки. Поки вдавалось обходитись тим, що маю, намагаючись швидше перебігати з навчального корпусу в житловий і назад. Але тягнути більше нема куди. Тож доведеться завтра навідатися на ринок і в тому ж комісійному магазинчику пошукати необхідні речі.

Дорогою додому ще намічаю кілька справ на вихідні і, нарешті, пірнаю в тепле фоє гуртожитку.

— Ох, дитинко, — вигукує жаліслива вахтерка, містріс Пуф. — Що ж ти так одяглася легко?! Надворі, дивись, не літо!

Вона співчутливо дивиться на мене, мерзлякувато кутаючись у пухнасту білу шаль.

— М-м-м-мені не холодно, — вистукую я зубами і, щоб уникнути подальших розпитувань та моралей, швиденько шмигаю до сходів.

Як добре, що цими вихідними я залишаюся одна. Юлалія зібралася додому, у них там якесь свято в родині намічається, яке нізащо не можна пропустити, інакше проклянуть. Хоч із сусідкою ми більш-менш порозумілися, але іноді дуже хочеться побути на самоті. Такі хвилини після притулку воістину для мене безцінні.

Відчиняю двері ключем і, тільки-но клацаю вимикачем, відразу ж завмираю на порозі. На моєму ідеально застеленому ліжку лежить підозрілий конверт. Перша думка: невже Лалі залишила мені записку, так і не дочекавшись після пар? Але навіщо такі складнощі, могла б просто на столі кинути.

Потираючи змерзлі руки, з цікавістю підходжу ближче. Це навіть не зовсім конверт, а якийсь дивний паперовий пакетик, без жодних підписів чи печаток.

Обережно його беру у руки. Усередині щось відчутно переважує.

Хмурюся, крутячи знахідку так і сяк, а тоді обережно перевертаю отвором донизу. З тихим металевим дрязкотом мені на долоню випадає... каблучка.

Важка, холодна, з химерним візерунком, що тьмяно поблискує у світлі лампи. Я розгублено кліпаю очима, відчуваючи, як по спині пробігає незрозумілий холодок. Метал ніби обпалює шкіру, а мозок починає гарячково ритися в пам'яті. Стоп. Я ж точно її знаю. Але де, в ім'я всіх бородатих ухольників, де ж я її бачила?!