Розділ 22

— Ритольника? Вона сказала ритольника? — звідусіль чується здивований шепіт. — Звідки він тут?

Викладач дивиться на мене недовірливим поглядом. Такий погляд мені до болю знайомий ― наші вихователі в притулку любили ним нагороджувати неспокійних малюків, які, іноді в сльозах прокидаючись посеред ночі, стверджували, що під ліжком ховається чудовисько.

— Він там був! Я не брешу! — твердо заявляю, задираючи підборіддя.

— Але, міс Скляревич, це абсолютно неможливо! — хитає головою Куінкей. — Ви, мабуть, занадто злякалися і сприйняли за ритольника, наприклад, великоносого вукарія.

— Я знаю, що я бачила! — стою на своєму. — Вукарій не більший за собаку, а те, що я зустріла, було з мене на зріст!

Моя впевнена наполегливість усе ж починає приносити свої плоди. Я бачу, що переконаність викладача похитнулася, і починаю квапливо розповідати все від самого початку.

— А де цей... м-м-м... небайдужий перехожий, який вас урятував? — озирається на всі боки куратор.

— В управління побіг. Сказав, що ритольники полюють парами, і десь тут має бути ще один.

Я не називаю імені Ашкая, не описую його зовнішності, хоча з цим простіше простого — я все одно її не знаю, а просто розповідаю про нього як стороннього, який прийшов мені на допомогу. Чомусь упевнена, що особу ковбоя варто тримати в таємниці, хоч він мене про це й не просив.

Викладач відразу ж починає метушитися, наказуючи Седріку вивести нас і частину старшокурсників з території цвинтаря, а сам, чітко розпитавши, де знаходиться розрита могила, в яку я впала, і взявши другу частину бойовиків, вирушає на пошуки нежиті.

Ритольника знаходять. Дохлого і наполовину засипаного землею. Про це я дізнаюся вже наступного дня, коли прокидаюся ближче до полудня. І хоч практикум у нас скасувався через несподівані обставини, але від пар нас усе одно звільнили — як-не-як, а півночі ми все ж шастали по старому цвинтарю і навіть отримали незрівнянний досвід у тому, що в будь-якій ситуації потрібно думати насамперед головою. 

Власне, ці слова нам втовкмачував всю зворотну дорогу до корпусів засмучений Седрік, кидаючи виразні погляди в бік пониклої Лавон.

— Але з іншого боку, — заперечив йому Стюарт, втішно обійнявши одногрупницю за плечі. — Якби Лавон не потягла Єсенію за собою, а та не впала в яму, ніхто б про ритольника не дізнався, і обидві групи могли постраждати.

Ця фраза трохи остудила запал Седріка, і він, хоч і не сказавши нічого у відповідь на розважливе зауваження Стю, усе ж припинив дорікати й без того засмученій дівчині.

Після пізнього сніданку за звичкою навідуюся в триста тринадцяту кімнату, уже не сподіваючись на відповідь. Але на стукіт, на мій превеликий подив, двері все ж відчиняються, і на порозі мене зустрічає не менш здивований Кейн.

— Єсенія? — його брови здивовано стрибають угору.

Судячи з усього, хлопець щойно звідкись повернувся. На ньому пошарпана шкіряна куртка, а через плече перекинута сумка. Але найбільше мене спантеличує глибока свіжа подряпина, що перетинає щоку. У суботу її ще не було. Невже той перехожий поранив?

— Е-е-е, привіт, — переминаюся з ноги на ногу, відчуваючи раптову ніяковість, і старанно відводжу погляд від рани. Халепа… І як я раніше не подумала, що йому скажу при зустрічі.

— Привіт, — здивування на обличчі хлопця нарешті змінюється звичною добродушністю і привітністю, а губ торкається відкрита усмішка.

— Кею, хто там? — із глибини кімнати долинає невиразно знайомий голос. Не встигаю я і збагнути, хто це може бути, як біля мого співрозмовника з'являється особина, що набридла вже до оскоми на зубах.

— Єсенія? Як мило, — шкіриться блондин. — Ти турбувалася про нас?

— Про нього, — киваю підборіддям на Кейна.

— А як же я, прекрасна леді? — награно ображено кривиться Джер. — Ви вразили мене в саме серце своєю байдужістю і жорстокістю.

Пирхаю у відповідь, ледь стримуючи сміх. Це що, новий вид флірту? Блондин вирішив, що якщо прибити мене в праведній помсті не вдалося, то слід діяти іншим шляхом. Спочатку закохає мене в себе, а потім, коли я розслаблюся і повірю його брехливим словам, помститься з почуттям глибокого задоволення. Ні, на таке я не поведуся. Бач, що надумав! Мені блондини ніколи не подобалися.

— Може, зайдеш? — запитує мене Кейн, скоса кидаючи суворий погляд на блазнюючого друга.

— Ні, дякую, — хитаю головою. — Мені вже час.

Відступаю на крок і поспішно прощаюся, бажаючи якомога скоріше забратися звідси.