Розділ 21

Від падіння з грудей вибиває дух, а в рот і ніс забивається сира земля. Добре, що сама яма виявляється не надто глибокою, а ґрунт — вологим і м'яким.

Швидко обмацавши себе — чи цілі кістки? — повільно зводжуся на ноги. 

Тут настільки темно, що я ледве розрізняю власні руки. Повертаюся обличчям до земляної стіни і прикидаю, скільки метрів до поверхні. Може, видряпаюся, якщо робитиму заглиблення для ніг? Але за що тоді чіплятися руками? Пальці раз у раз зісковзують, залишаючи неглибокі борозни. Пухка земля обсипається під моєю вагою і для міцної опори абсолютно не годиться. Залишається тільки чекати, поки мене знайдуть. Або покричати?

Чесно кажучи, заклопотана власними роздумами, я не одразу розумію, що в ямі не одна. Доходить це лише тоді, коли я покидаю марні спроби вибратися. Перестаю шумно вовтузитися, прихиляюся до стіни, щоб перевести подих... і з подивом розумію, що тиша не настає. Просто за моєю спиною чітко чується гучне, хрипке дихання.

Повільно обертаюся, хоч і до жаху боюся побачити свого «товариша по нещастю». До останнього переконую себе, що цей звук мені просто мариться.

Але ні.

Спочатку мене вдаряє запах. Густий, нудотний сморід гнилого м'яса та застояної крові, від якого миттєво спазмує шлунок. Він накочує важкою хвилею, перебиваючи запах сирої землі. Наче хтось видихнув мені просто в обличчя. 

Волоски на руках стають дибки, шкіру обсипає крижаним по́том, а серце, пропустивши удар, починає несамовито гатити об ребра, немов пташка в клітці.

У темряві важко розгледіти хоч щось, але це й не потрібно. Двоє величезних, яскраво-червоних очей спалахують у мороці напрочуд чітко. Вони дивляться прямо на мене, палаючи пекельним, нелюдським голодом. З темряви долинає глухе, вібруюче гарчання, і я чую, як щось велике з мерзенним шурхотом переступає пазурами по вологому ґрунту, готуючись до стрибка.

Судячи з того, на якій висоті від дна зависли ці багряні ліхтарі, тварюка на зріст не менша за мене. Кров холоне в жилах, ноги перетворюються на вату, геть відмовляючись слухатися, а горло здавлює липкий, паралізуючий жах. Ні вдихнути, ні поворухнутися.

От ухольники бородаті!

Спазм у горлі нарешті проривається, і з грудей вилітає відчайдушний крик, луною розносячись цвинтарем. А наступної ж секунди щось невидиме хапає мене за комір і потужним ривком витягує нагору.

Внизу лунає легкий ляск, краї ями обсипаються всередину, глухо придавлюючи те моторошне щось на дні могили.

— Ти в порядку? — запитує хтось, схилившись наді мною.

Насилу оговтуюся від потрясіння, намагаючись розгледіти свого рятівника. Знайомий капелюх, хустка на обличчі... Заплющую і знову розплющую очі. Ні, не примарилося.

— Ашкай? Що ти тут робиш?

— Тебе рятую, — лукаво виблискує очима хлопець і допомагає мені піднятися із землі. — Віднедавна в мене з'явилася досить-таки приємна звичка виручати непосидючих дівчат із халеп, які вони знаходять на свої чарівні... гм... голови.

Обурено пирхаю, але допомогу приймаю з вдячністю і швидко опиняюся на ногах. Погляд мимоволі падає на напівзасипану могилу, й по шкірі пробігають мурашки. 

Там, унизу, захоплена планами порятунку і шокована раптовою зустріччю, я просто не усвідомлювала масштабів небезпеки. Тільки зараз розумію: я була за волосину від смерті.

— Хто це був? — запитую помертвілими губами.

Ашкай, діловито обтрушуючи мої штани і куртку від налиплої землі, підіймає голову і теж кидає швидкий погляд на яму.

— Ритольник червоноокий, нежить другого класу небезпеки. Тільки скумекати не можу, що він тут робить.

— Чому? — здивовано підіймаю брови.

Про цього ритольника я, звісно, нічого не знаю — ми поки проходимо лише нечисть третього класу. Але хіба цвинтар — не ідеальне місце для таких посиденьок?

— Тому що ритольник харчується свіжими трупами. А тут уже років п'ятдесят нікого не ховали.

Ну так, зовсім з голови вилетіло! Куратор же розповідав: на старому цвинтарі мешкає лише дрібна нечисть, яка вважається умовно небезпечною. А в нашому випадку вона ще й регулярно лякана студентами академії, тому боягузлива та нешкідлива.

— Гаразд, — бере мене за руку Ашкай. — Ходімо. Спершу я відведу тебе до решти, а потім сам повідомлю кого треба про ритольника. А то боюся, що ти знову куди-небудь уляпаєшся.

Ображено хмурюся і намагаюся висмикнути свою долоню з його хватки, але хлопець тримає міцно і лише посміюється у відповідь на мої старання. Теж мені охоронець спокою знайшовся.

Зворотна дорога займає значно менше часу. У голові мимоволі виникає питання: це як же нас мотало по пагорбах і байраках, якщо ми так довго туди йшли? Коли вже стає можливо розрізнити знайомі голоси, а крізь гілки ліщини пробивається світло від ліхтарів, мій супутник раптово зупиняється.

— Сеню, далі тобі доведеться самій. Небезпеки більше немає, можеш не боятися, а мені, на жаль, треба поспішати. Ритольники полюють парами, отже, десь є ще один. А ти попередь викладачів якомога швидше.

Розгублено киваю, намагаючись у темряві розгледіти хоча б частину його обличчя. Образа вже минула, тим більше що докір був цілком справедливим. Прощатися не хочеться, надто вже спокійно я себе почуваю поруч із ковбоєм.

— Біжи, красуне, — він підносить до своїх губ наші зчеплені руки і, раптово перехопивши мене за зап'ястя, прямо через пов'язку цілує розкриту долоню.

У серці солодко тьохкає. Поцілунок обпікає шкіру немов вогнем, я навіть через тканину відчуваю тепло його дихання. Не помітивши, яке враження справив на мене його несподіваний жест, Ашкай підштовхує мене в бік голосів.

— Удачі, Єсеніє.

Від несподіванки спотикаюся — хіба я називала йому своє повне ім'я? Різко обертаюся, але ковбоя і слід прохолов. Невже люди можуть настільки швидко і безшумно рухатися? Е-е-е... Цікаво, чи існують тут інші раси, м-м-м, чарівні...

Пирхаю від сміху, розуміючи абсурдність цього припущення. Треба терміново заспокоїтися, он яка маячня вже в голову лізе.