Розділ 20

На факультатив устигаю в останню хвилину, але через думки про всі ці лікаси та лісми стаю абсолютно неуважною і ледь не повторюю подвиг Стюарта. Знудьгованого одногрупника поки не допустили до лабораторної, і він, підперши долонею підборіддя, сидить на високому табуреті за столом і сумно дивиться на нас, працюючих. Тільки якесь шосте чуття змушує мене забаритися над пробіркою, перед тим як додати в розчин реактив, і ще раз глянути рецепт, а там чорним по білому написано не дев'ять міліграмів, а шість.

— Та щоб тебе марусіси покусали, — тихо лаюся собі під ніс і швиденько зважую правильну кількість порошку. Ще одна секунда, і у Стю з'явилася б чарівна компанія в моїй особі.

Надалі вже намагаюся бути більш обачною, решту пари дію чітко за інструкцією й отримую хорошу оцінку в журнал. А під кінець заняття до нас приходить наш суворий куратор і оголошує вельми цікаву новину.

— Ну як, шалапути, стараєтеся? — обводить він штативи із різнокольоровими рідинами в пробірках, що гордо стоять на столах, і нас біля них. — Похвально, похвально.

Ми всі вмить надимаємося від гордості, вражені раптовою похвалою, а професор Куінкей продовжує.

— Сьогодні у вас буде ще один факультатив. Уночі. Ваша група в якості спостерігачів вирушає з групою бойових старшокурсників, щоб простежити в польових умовах дію артефактів, які ми сьогодні проходили на лекції.

— Це небезпечно? — десь здавлено пищить на смерть перелякана Лавон.

— А ви як думаєте, міс Шиллс? — гмикає викладач.

— Ні? — ще тихіше вимовляє невпевненим голоском одногрупниця.

— Звісно ж ні. Ви ще сумніваєтеся? — дивується професор. — Ваше завдання дивитися й записувати, відзначаючи недоліки та переваги кожного артефакту. І тільки! З нежиттю працюватимуть виключно бойовики. А якщо когось побачу з вашої братії поруч з епіцентром дії, той одразу ж вилетить з академії, не встигнувши навіть сльозливо прошепотіти «мамо».

— А якого роду буде нечисть? — діловито уточнює Талбот.

— Нежить третього класу небезпеки, вид сусарик звичайний, — незворушно відповідає професор Куінкей. І перед практичною раджу всім про нього освіжити знання.

Грізний погляд проходиться по наших розхлябаних рядах, і не знаю, як кому, а мені вже хочеться почати освіжати зі страшною силою.

— Ну і щоб підсолодити, так би мовити, пігулку, — краєм губ усміхається наш куратор. — Завтрашні пари з огляду на нічну практику скасовуються.

— Ура? — зовсім тихо волає звідкись ззаду Стюарт.

— Ура, — підтверджує професор і, попрощавшись, іде, повідомивши нас наостанок, що зустрічаємося ми біля навчального корпусу о восьмій вечора.

Часу залишається зовсім мало. Я залітаю в кімнату, влучно кидаючи сумку на ліжко, і кидаюся до каструлі з учорашньою кашею. Поїсти просто необхідно, та й бутербродів наробити не завадило б, як-не-як цілу ніч пильнувати. І чайку міцного з цукром. Ех, був би в мене термос...

— За тобою ликаси женуться? — здивовано підіймає брови сусідка, відриваючись від підручника з травології.

— Ні, усього лише професор Куінкей, — захекавшись, пояснюю. — Сьогодні в нас нічна практика, і в мене менше ніж чотири години, щоб зібратися, поїсти та ще й про якихось там сусариків почитати, — випалюю скоромовкою і риссю біжу на кухню розігрівати кашу.

Мені здається, що я перетворилася на якийсь дивний метушливий вихор, який примудряється робити відразу дві, а то й навіть три справи одночасно. Але завдяки цьому своєму суперрежиму я встигаю подужати всі заплановані завдання і з'являюся якраз хвилина у хвилину під двері корпусу.

Судячи з того, що не тільки я можу похизуватись захеканим, скуйовдженим і навіть злегка переляканим виглядом, вечір під девізом — «Трісни, але встигни» був не в мене однієї.

Цвинтар зустрічає нас вогкою вогкістю, пам'ятниками, що похилилися, запахом тління і вологої землі. Ми йдемо вервечкою по доріжці слідом за Куінкеєм, ходу замикає аспірант Седрік. У руках у обох чоловіків по величезному і яскравому ліхтареві, які розсіюють темряву, що згустилася навколо нас.

— Кажуть, що тут поховані засновники Авердіна, — благоговійно шепоче Ванора, пильно розглядаючи химерні склепи і надгробні статуї.

— А я чула, що перший правитель Авердіна похований під міською резиденцією королів Леданії, — видає Белінда і раптово відстрибує до середини стежки, почувши шурхіт у кущах.

— Це всього лише їжачок, — гмикає Гісберт, розсуваючи гілки і являючи нашому погляду принишклу тварину.

Ми напружено хихикаємо, але озиратися навколо не перестаємо, підсвідомо очікуючи нападу нечисті. На покинутих цвинтарях, таких як цей, великим видам робити нічого, залишилася одна дрібна шушваль, але все одно лячно.

Незабаром доріжка обривається, і ми виходимо до бойовиків, які вже чекають на нас. Треба сказати, що хлопці зовсім не нудьгують. Зручно розташувавшись на могилах, ці нахаби безцеремонно підкріплюються бутербродами з ковбасою, виділяючи навколо апетитний часниковий запах.

— Фе! — вигукує Белінда. — Як ви можете тут їсти? Серед могил!

Хлопці весело перезираються, а один із них, хитро виблискуючи очима, вимовляє: 

— А де ж нам їсти, коли тут усе поруч — і робота, і провізія?

— Що ти хочеш цим сказати? — не розуміючи, хмуриться Белінда. 

У той час як вразлива Лавон, збліднувши як стіна і втупившись поглядом у свіжорозриту могилу, здавлено шепоче: 

— Ви жартуєте? Ви їх що... що перетворили на ковбасу?

Підозріло хрюкнувши, нещасна дівчина важко обвисає, вчепившись у моє плече, а старшокурсники вибухають гучномовним реготом. Але грізний окрик викладача миттю припиняє і веселощі хлопців, і непритомність Лавон.

— Ану, кроком руш на спостережний пост! — прикрикує Куінкей, і не послухатися його ніхто не насмілюється.

Лавон продовжує обіймати мене, як рідну мамцю, навіть на крок боячись відійти. Тому, коли збоку від нас щось моторошно починає завивати, одногрупниця, не думаючи ні секунди, кидається вглиб старого цвинтаря, з неймовірною силою волочачи мене за собою.