Розділ 19

— Лісма не щадить нікого, — тихо каже блондин і, схопивши мене за руку, буквально волоче в бік академії. Я спотикаюся на кожному кроці, і весь час озираюся, намагаючись у темряві розрізнити хоча б силуети Кейна і його супутника.

Що таке ця лісма? І чим вона може загрожувати Кейну?

— Джер! Джере! — намагаюся докликатися до хлопця, який старанно вдає, що мене не чує. — Та зупинися ж ти на хвилинку, Джере!

Впираюся щосили ногами і нарешті звертаю на себе увагу. 

— Тебе що, не хвилює безпека Кейна! 

— Мене зараз набагато більше хвилює твоя безпека. А Кейн дорослий хлопчик і знає що робить.

— Ти правда думаєш, що йому нічого не загрожує? 

Звідкись я знаю, відчуваю, що ця людина може бути небезпечною, що з нею не можна просто так іти. Може, у всьому винні мої видіння або спогади? Я не знаю, але кожною клітинкою відчуваю загрозу, що насувається.

— Що ти хочеш від мене почути, уперте створіння? — зупиняється і складає руки на грудях. — Я Кейну не нянька. Скоріше я нянька тобі, і якщо ти не чула, що сказав мій друг, то я можу повторити.

Ображено сопу, копіюючи позу свого опонента. Ну, ось як можна одним своїм виглядом настільки вибішувати.

— Ти все сказала? — незворушно цікавиться, а не почувши нічого у відповідь, знову хапає за руку і змушує продовжити наш шлях. — Але якщо тебе це заспокоїть, то я після того, як приведу тебе в гуртожиток, теж вирушу в управління.

Ця несподівана заява мене трохи заспокоює, і я беззаперечно йду за своїм конвоїром, приємно здивована його увагою до моїх почуттів.

— Що, дрібното, я виявився не таким уже й чудовиськом, як ти про мене думала? — гмикає, бачачи мій подив.

Щоки починають горіти від справедливого докору, і хоч я й мотаю головою, щосили переконуючи Джера, що я нічого такого й не думала. Але хлопець, схоже, ні крапельки мені не вірить. А моє завзяте заперечення тільки його забавляє.

Решту дороги долаємо мовчки, а довівши мене до заповітних дверей у мою кімнату, блондин поспішно відкланюється і робить те, що приводить мене в ще більший ступор — бере мою долоню і цілує. 

І поки я кліпаю очима, не розуміючи до чого ці перетворення з чудовиська на галантного красеня, він, задоволений моєю реакцією, весело насвистуючи, йде. 

Ой, не подобається мені все це… ― витираю тильний бік руки об спідницю і, відчинивши двері ключем, заходжу в кімнату.

Натягнувши піжаму і шмигнувши під ковдру, кручуся на прохолодних простирадлах, немов вугор. Сон не йде ніяк, а занепокоєння за Кейна наростає. 

За годину чую, як приходить сусідка і, переодягнувшись, теж лягає, вирішивши, що я вже сплю. Я її не переконую в протилежному ― зовсім зараз не налаштована на розмову. Знаючи Лалі, впевнена, якби я не спала, вона б одразу кинулася ділитися враженнями про вечір. А мені, хай йому грець, й так є про що подумати.

Уже під ранок провалююся в сіру липку дрімоту, так і не пояснивши собі настільки сильну тривогу про малознайомих людей. А щойно прокидаюся, поспішно снідаю ― сусідка, втомлена за вечір, ще відсипається невинним сном немовляти ― тупаю в кімнату до Кейна. Номер він сам мені назвав минулого разу, і в гості запрошував, тож саме час скористатися цією привітною пропозицією. Бо я відчуваю, що просто збожеволію, якщо не дізнаюся що з ним... з ними. 

Утім, хоч би як я стукала, двері мені ніхто не відчиняє.

Усю неділю, готуючись до пар, я раз у раз бігаю до нещасливої кімнати під номером триста тринадцять, але господарі так і не з'являються, і наступна ніч минає теж у якомусь неспокійному маренні та уривчастих тривожних снах.

На пари зранку доводиться йти розбитою і втомленою. Судячи з моїх відчуттів, після таких вихідних потрібні ще одні вихідні.

Заняття теж проходять немов повз мене, і навіть вищий бал за доповідь не виводить зі стану глибокої задумливості.

— Єсеніє, щось трапилося? — зупиняє мене після семінару Юлалія.

У мене зараз факультатив має бути з алхімії, у сусідки вже пари закінчилися, і вона готова вирушити додому, але, мабуть, мій стан її не на жарт лякає.

— Ні, усе нормально, — хитаю головою, не знаючи, чи дозволено мені згадувати про підозрілих перехожих, хворих на загадкову лісму.

— Точно? — недовірливо хмурить брови Лалі. — Ти сьогодні сама на себе не схожа, та й учора теж.

— Точно, — впевнено киваю. Раптом у голову приходить ідея подивитися в бібліотеці, що таке ця лісма. І як я раніше про це не подумала?!

Часу перед наступною парою в мене обмаль, і я поспішаю розпрощатися зі стурбованою сусідкою та кулею лечу в книгосховище. Найлогічніше шукати в Енциклопедії. Благо, томи розсортовані за алфавітом, і я досить-таки швидко знаходжу потрібну інформацію. 

Та щоб йому пусто було! Ця лісма ще та гидота. Хвороба, що нагадує проказу і передається від тварини, укушеної ликасом, до людини. Так, а ликаси ці хто в нас будуть?

Поспішно гортаю сторінки і швидко знаходжу пару рядків і про них. 

А ликаси, виявляється, — штучно модифіковані шляхом схрещування тварюки, поширені здебільшого на території сусідньої Алігії. Полюють здебільшого на людей і перетворюють їх на бездушних, чи то пак зомбі — відзначаю для себе. Але через брак людських об'єктів не гребують і тваринами, заражаючи через отруйну слину і перетворюючи на скажених небезпечних тварюк.

От же ж ухольники бородаті! Що не година, то гірша новина…