Розділ 18

Вечірня вулиця, як я й передбачала, виявляється не настільки страшною і небезпечною, як переконували мене мої супровідники. Освітлена химерними старовинними ліхтарями, вона здавалася навпаки казковою і якоюсь затишною. І я цілком собі насолоджувалася прогулянкою, незважаючи на злегка похмурих хлопців, які затиснули мене з двох боків. 

Моя надія, що з нами буде і Лалі, яка зможе відтягнути на себе частину уваги, на жаль, не виправдалася. Сусідка веселилась на повну й навідріз відмовилася йти додому в самий розпал святкування. А мої одногрупники клятвено запевнили, що доставлять її до дверей кімнати в цілості й схоронності. От і доводиться мені бути оточеною з усіх боків невсипущо пильними вартовими.

Ліхтарі починають блимати і потріскувати, коли до воріт академії залишаються лічені кроки. І поки я здивовано дивлюся на світло, що то з'являється, то зникає, Кейн і Джер починають насторожено озиратися, намагаючись мене прикрити спинами.

Фігура підозріло хиткого перехожого з'являється немов нізвідки. Рука Кейна тягнеться до пояса, де, наскільки мені відомо, має ховатися невеликий метальний ніж, а долоня Джера доторкається до ефеса шаблі.

Стає трохи страшно, але десь глибоко на підсвідомому рівні я відчуваю, що нам нічого не загрожує.

— Пити! — ледь чутно шепоче потрісканими губами дивний перехожий. — Хоч крапельку води. Будь ласка.

Він уже підійшов до нас настільки близько, що я можу цілком розрізнити і сітку неглибоких зморшок на його лобі, і обвітрені губи, і широко розплющені очі, зіниці яких настільки великі, що закривають собою всю райдужку.

Раптове лоскотання, що охопило мою щиколотку, змушує опустити погляд і пильно вдивитися в бруківку під ногами. Величезний пухнастий хвіст сірого кота треться об мої ноги. 

Химера виглядає настільки матеріальним, що я першої миті сприймаю його за звичайну тварину. Але коли він бачить, що він домігся моєї уваги, одразу ж зникає, а я немов провалююся в глибокий колодязь, але на дні цього колодязя зовсім не вода, а спогади.

Вікна будинку бабусі й дідуся міцно забиті дошками. Вулиця, що раніше була абсолютно безпечною, освітлена лише повним місяцем і повністю пустельна. Усі, хто міг, уже давно втекли з міста. Залишилися тільки ми. Єдині, хто вижив. 

Перший бездушний показується на доріжці, що веде до будинку, за кілька хвилин після настання темряви, і дідусь вправно підстрелює його з револьвера. Мертве тіло з глухим стукотом падає на землю. Другий теж не надто обережний, і його теж знімають влучним пострілом у голову. 

Бездушні повільні і тупі. Я знаю. Мені сказав про це Химера. А ще — що ми тут у безпеці і треба чекати маму. А караван, яким евакуювалися інші жителі, не доїхав до сусіднього міста. На нього напали бездушні. Не вижив ніхто. Але бабусі про це знати не потрібно, вона засмутиться. Я розповіла лише дідусеві. Це наш із ним секрет.

— Сеню, що ти тут робиш, — лунає переляканий голос бабусі. — Бігом у підвал! А ти, старий гриб, куди дивишся? Не бачиш — дитина з тобою?

Вона підхоплює мене на руки й несе геть. А дідусь, не звернувши уваги на грубий докір, весело мені підморгує і знову повертається до щілини у вікні.

— Води, — вривається в мою свідомість чоловічий голос, вириваючи з виру спогадів.

— У нас немає води, — розводить руками Кейн. — Але я відведу тебе туди, де тобі зможуть допомогти, — хлопець підходить до чоловіка і закидає його руку собі на плече. — Відведи Єсенію в гуртожиток, — звертається він до Джера. — Я в управління.