Розділ 17

Притуляюся палаючим лобом до шорсткої поверхні дерев'яного стовпа, що тримає дах невеличкого ґаночка, і зітхаю. У голові нарешті прояснюється, а перелякані думки припиняють метатися сполоханими зайцями. Ну, зустріла я цього самого Джера, ну приєднався він до нашої компанії, але що він мені зробить? Не вб'є ж, насправді. Помститися-то — помститься напевно, тільки не бігати ж мені від блондина всі роки навчання. Це маячня несусвітня. Із ним потрібно поговорити, вибачитися, не знаю, може, тортик купити чи що він там любить, як компенсацію, і перегорнути цю неприємну сторінку свого життя.

Але щойно я заспокоююся і, намітивши план дій, вирішую втілити його в життя, мені на плече опускається рука. Ось, здавалося б, я ж усе обміркувала, дійшла правильного висновку, переконала себе, що нічого мені боятися, а все одно від однієї тільки думки, що за спиною стоїть розгніваний Джер, у душі прокидається бажання кинутися навтьоки.

Збираюся докупи і, подолавши інстинкт самозбереження, повільно обертаюся.

— Єсеніє, з тобою все гаразд? — у голосі Кейна чується занепокоєння, яке, як не крути, мені шалено приємне. — Провести тебе додому?

Хлопець стоїть один, мабуть, його друг вважав за краще залишитися в дружній компанії моїх одногрупників, і я не можу приховати полегшеного зітхання.

— Ні-ні, що ти, — поспішно відмовляюся. Раптом він блондина із собою покличе за компанію, а мені цього зовсім не хочеться. Краще я завтра почну вибачатися і тортики купувати. — Тут же зовсім недалеко йти. Я й сама можу чудово дістатися.

— Ти боїшся Джера? Облиш, я з ним уже поговорив. Та й він не настільки поганий, просто вирішив тебе полякати трохи і все. Хоч би там що, я припускав, що проведу тебе сам. У Джера на сьогодні заплановано зовсім інше...

— Нікого я не боюся, — презирливо пирхаю, задираючи підборіддя. — І якщо хочеш знати, твій дружок скоріше викликає співчуття, ніж страх.

— Чому це співчуття, дозвольте поцікавитися, моя прекрасна леді? — зовсім поруч, прямо біля вуха лунає ще один голос. І цього разу сумнівів немає — це блондин, власною фарбованою персоною.

Із грудей виривається переляканий гик. Але задирати підборіддя догори я не припиняю, усім своїм виглядом показуючи гордість і гідність. Може й злегка перелякану таку гідність, але, менше з тим, вельми красномовну.

— Мені дуже шкода твою косичку, — нервово лепечу, у той час як у голові дзижким роєм клубочаться зовсім інші думки. Насправді блондину варто поспівчувати вже за те, що дівчата всієї академії вважають його принцом і, ручаюся, відкрили полювання на серце цієї вінценосної особи. Але ж не скажу я йому це в очі.

— Це в тебе косичка, — скреготнувши зубами, цідить Джер. — А в мене було традиційне чоловіче плетіння кіс, яке роблять усі воїни мого краю після досягнення повноліття та перемоги в першому набігу. Без нього ходять лише зрадники та діти.

Господи помилуй, його шевелюра ще й мала сакральне значення. Відчуваю, одним тортиком я не відкуплюся.

— Вибач, — ледь чутно пищу. — Але не треба було підкрадатися. Я ж не навмисне.

— Розслабся, Джере, — заспокійливо плескає його по плечу Кейн. — Навіщо ти її лякаєш? Жителі долин уже давно не дотримуються цих звичаїв, хіба що старезні діди ще заплітають волосся. А молодь...

— У моїй родині дотримуються, — похмуро відповідає блондин, не перестаючи мене свердлити напруженим поглядом.

— Поки ти додому потрапиш, твоя шевелюра встигне вирости. Не кип'ятися, брате. Давай краще дівчину проведемо додому, зовсім уже стемніло.

— Та не треба мене проводжати, — відмовляюся я, найбільше на світі бажаючи, щоб від мене відчепилися.

— Треба. І не сперечайся! — твердо заявляє Джер, і ніби ненароком стає якраз навпроти сходів, перекриваючи вихід. 

А Кейн уже встигає схопити за руку, попереджаючи мою можливу втечу. 

З усіх боків оточили, гади. Мені не залишається нічого іншого, як погодитися.